Чому на деокупованому Донбасі люди ненавидять і зливають ЗСУ

Наряду з місцями дислокації українських військ, постійні обстріли проросійськими бойовиками мирних міст та сіл на та поблизу лінії розмежування вже давно стали нормою прифронтового сьогодення – ще з часів формування цієї самої лінії розмежування восени 2014-го року.

Однак, найбільше шокує навіть не це – найбільше шокує той факт, що коригувальниками вогню при цьому, здебільшого, стають безпосередньо мешканці цих самих міст і сіл. Дуже показовим є сюжет, який на цю тему підготували колеги з "ТСН. Тиждень":

Що характерно, такі люди у переважній своїй більшості живуть на українську пенсію чи зарплату, самі потерпають від обстрілів проросійських бойовиків, але при цьому всіма фібрами своєї душі ненавидять все українське і допомагають цим самим бойовикам знищувати свої ж рідні міста і села.

Парадокс? І так, і ні. Якщо підходити до цього питання з точки зору адекватної людської логіки, то парадокс ще й який. Але якщо врахувати всю специфіку розвитку даного регіону, починаючи від його заселення і до подій "русской вєсни" 2014-го року, то такий стан речей дивувати не повинен.

Яскравою ілюстрацією такої, нелогічної на перший погляд, але цілком характерної для Донбасу, є дана підбірка твітів мешканця Луганська:

Ось і жінка зі згаданого відеосюжету ТСН не може внятно пояснити причини своєї поведінки: "Україна нормальна. Пенсії, слава Богу, платить". Але разом з тим, в перехоплених телефонних розмовах з бойовиками відчувається неприхована ненависть до України та українців.

Прокоментувати причини такого явища Depo.ua попросив блогера Роберта Тибурака – автора циклу нарисів #ЖиттяЗВатою на своїй сторінці в соціальній мережі Facebook.

"Якщо людині сто разів сказати, що вона не людина, а свиня, то на сто перший раз вона зарохкає та побіжить до корита. Ментальність – це, в тому числі, й набір звичок. Коли тобі з малих літ вбивають у голову радянську ідеологію параграф за параграфом, то ідейного українця з тебе вже не вийде. Саме ідейного українця, а не громадянина України, бо паспорт можна впарити кому завгодно. Більше того, усе це іноді схоже на психічний розлад, коли людина застрягає у минулому і не здатна мислити сучасними категоріями. Хлопець із довгим волоссям для такої людини завжди буде "представником сексуальної меншини", наприклад. Не дивно, що з таким світосприйняттям людину тягне до країни, в якій воно (світосприйняття – ред.) є цілком офіційним" – переконаний Роберт.

До речі, дану тему ми зачіпали також на початку осені в проекті під умовною назвою "Журналісти війни", задавши провідним журналістам, які висвітлюють події з зони проведення АТО, запитання: "Які настрої у місцевого населення на Донбасі і як вони змінювалися протягом років війни?"

Кореспондент видання "Радіо Свобода" Михайло Штекель відповів наступним чином: "… коли я їздив на початку всіх цих подій (наприклад, в Лисичанськ я заїхав першого ж дня після звільнення) і запитував людей, чи ходили вони на референдум, то всі відповідали, що ні, не ходили. Але при цьому всі ми бачили ті черги, які показували під час самого референдуму. Тому важко говорити про справжні настрої місцевого населення – вони різні. Під впливом війни вони (настрої), швидше за все, радикалізувались. Тобто, ті, хто були за Україну – стали ще більше за Україну, а ті, хто були проти – відповідно, стали ще більше проти".

Кореспондент телеканалу "24 Канал" Володимир Рунець має схожу точку зору: "З самого початку на Донбасі було дуже багато <…> таких, які готові були зняти прапори і зрадити. Так от, зараз вони просто притихли – це моє суб'єктивне враження. З поверненням їх міст і сіл під контроль України, вони просто перефарбувались, тому зараз їм так зручніше. І я не знаю, що з цим треба робити. <…> Проблема в тому, що у цих людей на окупованій території живуть родичі і вони постійно промивають їм мізки тією пропагандою, яку там поширюють. Що стосується жителів окупованої території, то <…> вони ментально живуть в Росії. Вони користуються рублями, вони живуть за московським часом, вони ненавидять все українське. "Наші" для них – це ДНРівці, а "ваші" – це українська армія".

Схожу думку має й журналіст телеканалу "5 канал" Максим Волобоєв: "Місцеве населення – болюче питання. Досі трапляються випадки, коли хтось з даху будинку населеного пункту на лінії розмежування стріляє в спину армійцям. Часто місцеві корегують мінометний вогонь по своєму ж селищу чи місту. Звичайно, частина людей переглянули своє ставлення до України. Асиміляція з військовими, доступність елементарних благ в Україні, на відміну від тієї сторони, даються взнаки. Але лишилося чимало ортодоксів, які із насолодою споживають пропаганду з того боку і лають усе українське. А ще все більше тих, кому просто байдуже, яка буде влада – аби не стріляли. Люди втомилися від війни. Щоб змінити масову свідомість мешканців Донбасу – потрібні роки".

Солідарний з колегами і спеціальний кореспондент телеканалу "Інтер" Руслан Смещук: "Після того, як стартували всі ці події, населення Донбасу дуже критично, і навіть агресивно, ставилось до всього українського. От ти приїздиш на місце обстрілу і по всьому видно, що стріляли сепаратисти – характер воронок чітко вказує на напрямок прильоту снарядів. При цьому місцеві також все це бачать, але стверджують, що це українські війська самі по собі стріляють – навіть коли серед них є вбиті і поранені. <…> Разом з тим, "своїм" у них дозволено більше, аніж іншим. Наприклад, запитуєш зараз десь під Первомайськом: "Хто в вас стріляв?", а вони або відповідають: "Це ДНРівці", або відмовчуються, але ставляться до цього м'якше, аніж якби це були українські війська".

А ось колишній журналіст, а зараз блогер зі зброєю Олена Білозерська зайняла досить непересічну позицію: "Що ж стосується частини місцевого населення, яка задурена російською пропагандою і ностальгує за совком… Можливо, скажу зараз непопулярну думку. Масові репресії проти цих людей не потрібні, але треба зробити так, щоб вони боялися. Мають ходити абсолютно дикі, нереальні чутки, такого типу, що люди, на яких донесли, що у них вдома георгіївська стрічка, зникають безвісти, що існують якісь летючі ескадрони карателів – все, що завгодно. Штука в тому, що коли вони бояться – вони поважають. Коли поважають – починають СЛУХАТИ, замість верещати пургу, почуту в Кісельова. І в цей момент, коли вони слухають, до них можна достукатись, і вони прозрівають – без жодного насильства".

Отож, як бачимо, для СБУ в даному регіоні роботи ще – непочатий край. Хоча, як відмічають все ті ж журналісти війни, останнім часом тенденція почала хоч і дуже повільно, але змінюватись у проукраїнський бік. На третьому році війни певний прошарок місцевого населення починає критично мислити і робити власні висновки, а не повторювати почуту з телевізора пропаганду.

Очевидно, спрацьовує правило, описане вище Робертом Тибураком. Тобто, якщо на подвір'я людини сто раз прилетить снаряд зі сторони "Л-ДНР", то на сто перший раз вона мимоволі задумається над тим, що щось іде не так, як їй внушали, і по ній стріляють все ж таки не Збройні сили України. Щоправда, процес цей відбувається дуже помало і обходиться Україні та свідомим українцям дуже дорогою ціною.