Блогер зі зброєю Олена Білозерська про виховання "вати", інформаційну політику та проект "Трибунал"

Depo.ua продовжує цикл інтерв'ю з військовими кореспондентами та журналістами, які висвітлюють російсько-українську війну на Сході нашої держави

Руслан Рудомський
Журналіст відділу «Війна»
Блогер зі зброєю Олена Білозерська про в…

Олена Білозерська – 37-річний український журналіст та блогер, володарка першого місця у всесвітньому конкурсі блогів The Bobs Deutsche Welle за 2013-й рік серед блогів українською мовою за версією користувачів. Учасник війни на Сході України від самого її початку.

- Олено, як давно Ви висвітлюєте хід війни на Сході України? У якому статусі Ви зараз перебуваєте на війні? Як все почалося для Вас?

- Перш за все, хочу подякувати за справді цікаві питання. Чесно кажучи, піднабридло за останні два роки розповідати про те, як жінкам на передовій вдається налагодити свій побут.

З квітня 2014-го року я постійно перебуваю у так званій "зоні АТО" – завжди беру це словосполучення, а також абревіатуру в лапки, бо в нас не АТО, а, як ви правильно кажете, російсько-українська війна. Перебуваю у статусі бійця-добровольця, але оскільки до війни 10 років пропрацювала журналістом, переважно репортером, то і тут я продовжую знімати, писати, висвітлювати – просто вже без журналістського статусу, на який не маю права, оскільки я зі зброєю в руках. Але на шоломі у мене закріплена action-камера, і друга, ручна, завжди у нагрудному підсумку.

Почалося з того, що з початком війни я просто поїхала на фронт воювати, а журналістську діяльність до кінця так і не закинула. З кількох причин: по-перше, я це вмію і люблю, по-друге, багаторічна звичка: щось відбувається – пальці, майже без участі мозку, вмикають камеру, по-третє, я розумію, що інформація – не менш потужна зброя, ніж автомати і танки. На жаль, у моєму нинішньому колі спілкування я розумію це мало не одна-єдина. Мої побратими-бійці мені тільки що камеру ще не розбили, а вислуховую щоразу усяке. Через їхнє негативне ставлення до зйомок на фронті дуже багато цінного, важливого, справжнього, що тут відбувається, на жаль, лишається незафіксованим.

- Де саме Ви бували за цей час?

- Мій шлях на війні? Карлівка, Авдіївка, Піски, Степанівка під Савур-Могилою, Водяне і Опитне біля ДАП, Старогнатівка, Широкине, Гнутове, Мар'їнка…

Блогер зі зброєю Олена Білозерська про методи виховання "вати", інформаційну політику держави та проект "Трибунал" - фото 1

- Є журналісти, які бояться їхати в АТО, а є такі, які навпаки – дуже цього прагнуть. Звідки таке бажання?

- Мабуть, у кожного журналіста є свої причини бажати чи не бажати їхати на фронт. Ті, хто не хочуть – скоріше за все, просто не готові ризикувати. Ті, хто хочуть – тут причин може бути багато – від цілком шляхетних до не зовсім. Розповім історію з власного досвіду. Коли у 2008-му році вибухнула російсько-грузинська війна, я просто захлиналася бажанням поїхати до Грузії воєнкором. Непогано тоді заробляла і була готова їхати власним коштом. Єдине, чого мені бракувало – документу про відрядження мене кореспондентом від якогось впливового українського ЗМІ, яке я збиралася "завірити" на грузинському боці. Бо розуміла, що без такого папірця і без контактів у Грузії мене, в кращому разі, просто не допустять туди, де відбувається найцікавіше. За кілька днів, що тривала війна, я не змогла дістати такий документ – жодне ЗМІ не схотіло брати відповідальність за мене. Тоді ж мене вразив діалог у соцмережі двох професійних фотокорів, одного з яких рідне ЗМІ збиралося відрядити до Грузії, а він категорично не хотів. Мотивував це тим, що в результаті візьмуть до публікації одне-два фото і заплатять за них, як за зроблені у центрі Києва. То якого біса він життям ризикуватиме? Що ж, це теж позиція.

- Які настрої у місцевого населення на Донбасі спостерігаєте Ви? Як вони змінювалися протягом років війни?

- Проукраїнська частина місцевого населення сприймала і сприймає українських вояків як своїх захисників. З цим все нормально, треба тільки, звичайно, боротися з деякими ганебними явищами, які мають місце серед військових – маю на увазі пиятику і мародерство. Що ж стосується частини місцевого населення, яка задурена російською пропагандою і ностальгує за совком… Можливо, скажу зараз непопулярну думку. Масові репресії проти цих людей не потрібні, але треба зробити так, щоб вони боялися. Мають ходити абсолютно дикі, нереальні чутки, такого типу, що люди, на яких донесли, що у них вдома георгіївська стрічка, зникають безвісти, що існують якісь летючі ескадрони карателів – все, що завгодно. Штука в тому, що коли вони бояться – вони поважають. Коли поважають – починають СЛУХАТИ, замість верещати пургу, почуту в Кісельова. І в цей момент, коли вони слухають, до них можна достукатись, і вони прозрівають – без жодного насильства.

Поясню на прикладі. Коли взимку 2014-2015 рр. в одне невелике місто біля колишнього Червоноармійська зайшли прикордонники, військовослужбовці ЗСУ, зібрався натовп місцевих з камінням, погранцям побили в казармі вікна, вони жили там, як на у облозі. За два тижні заїхали ми – тоді ще "Правий сектор". Ніхто з місцевих і не думав на нас нападати, наші хлопці могли спокійно ходити містом, навіть без зброї. А чому? Бо репутація у "правосєків" була така, що "вата" не сумнівалася: відповіддю на кинутий камінь будуть місяці тортур у підвалі. Майже одразу ми налагодили стосунки з місцевими, почали допомагати їм харчами і медикаментами. За місяць-два шахтарські діти з власної ініціативи, без жодного примусу, плели й носили синьо-жовті браслетики і віталися "Слава Україні!". Зараз це містечко доволі-таки проукраїнське.

Блогер зі зброєю Олена Білозерська про методи виховання "вати", інформаційну політику держави та проект "Трибунал" - фото 2

В цілому – настрої населення міняються на краще. Навіть зовні – все частіше на вулицях прифронтових міст можна зустріти хлопця в футболці з тризубом або дівчину у вишиванці. Але є й негативна тенденція. Останнім часом влада намагається зробити так, щоб в "зоні АТО" було більше порядку. Ця ситуація, як і все інше, має позитивний і негативний бік. Дуже недобре, коли у прифронтовій зоні вештаються банди відморозків, які можуть викрадати людей, часто невинних, чи навіть убивати їх. Але зі зникненням таких банд, що тримали населення у страху, миттєво піднімає голову "вата". Якщо вони знають, що за вигук услід солдату "Укрокаратель!" беззбройний солдат точно не дасть по них чергу з автомата – дехто так і кричатиме, хоча б для самоствердження.

Всі ми вже добре вивчили, як нападає Путін. Спочатку він фінансує, старанно плекає, розмножує і культивує місцеву "вату". Потім присилає багато грошей, військових інструкторів, зброю і наказ про повстання. Потім приходить на допомогу "повсталим проти київської хунти". Так що це робота для СБУ. Висунулась "вата" – фас. Не чекати, поки почнуться штурми місцевих адміністрацій.

Я розумію, що те, що кажу зараз, дуже далеко від рекомендацій журналістам "не ставати на бік однієї зі сторін конфлікту", "уникати мови ворожнечі" тощо. Чула, ніби якісь західні медіаексперти навіть закликали українських журналістів не називати військовослужбовців ЗСУ "наші солдати", а лише "українські солдати". Перепрошую, але навіть якби я зараз виступала в якості журналіста, а не воїна – вищезгаданих правил можна дотримуватись, коли висвітлюєш міжклановий конфлікт де-небудь у далеких краях. А коли війна йде у твоїй державі, закликати до цього – верх цинізму. Навіть у тих самих посібниках для журналістів, де містяться рекомендації про "неупередженість", є заклик не давати "сепаратистам" пропагувати власні погляди, а найбільш нейтральний термін, яким їх рекомендується називати – "проросійські бойовики". Але ж слово "бойовик", на відміну від "боєць" чи "воїн", вже містить у собі негативний контекст. Досить вже придурюватись перед Заходом. Яка неупередженість, яка толерантність? Не у них, а у нас зараз йде війна, наші люди воюють і гинуть, тож нам видніше, як правильно.

Розкажу принагідно історію. Після того, як я опублікувала фоторепортаж про зруйнований артобстрілами населений пункт, мені написав вимушений переселенець звідти. Дуже ввічливо, бездоганною українською мовою він питав, чи не знаю я, в якому стані зараз його будинок. Я підійшла до питання, як то кажуть, з душею і довго розпитувала того чоловіка, де саме знаходиться його будинок, збиралася піти сфотографувати і надіслати йому. Врешті-решт він дав мені "наводку": "На вашому відео такому-то БОЙОВИКИ входять на мою вулицю, але трохи не доходять до мого будинку". Чи треба казати, що я одразу ж припинила спілкування з цією людиною? Якщо для нього українські воїни – це бойовики, значить, він ворог. Значить, у найгіршому разі, той будинок заміновано і краще мені туди не лізти, в найкращому – я витрачу свій час на допомогу ворогу.

Блогер зі зброєю Олена Білозерська про методи виховання "вати", інформаційну політику держави та проект "Трибунал" - фото 3

- Побутує думка, що чим більший прошарок російськомовного населення в регіоні, тим більша ймовірність там сепаратистських настроїв. Ви її поділяєте?

- Це не сепаратистські, це проросійські настрої. Бо ніхто ж з них насправді не намагався і не збирався будувати окрему національну державу і не боровся за автономію, вони хотіли до Росії і вирішили, що їх віддадуть мирно, як Крим. Так ніхто ж не боронить до Росії. Тільки без наших територій, будь ласка. Хіба що по два метри на кожного.

З мовою спілкування такі настрої пов'язані відсотків на 50%, якщо не менше. Бо центральна Україна теж здебільшого досі російськомовна, але стабільно дає дуже високий відсоток мобілізації. Також на якийсь відсоток "ватні" настрої пов'язані зі способом життя і родоводом місцевих. Від аграрного району до промислового може бути менше години їзди, і не обов'язково у бік російського кордону, і аграрний район буде здебільшого проукраїнським, а промисловий – здебільшого "ватним". Бо на землі переважно працюють етнічні українці і ті, що ментально долучилися до них, бо живуть на цій землі споконвіку, а промислові міста – туди у радянські часи завозили людей зі всього СРСР, вони здебільшого люди без конкретної національності, "моя родина Советский Союз", з яким вони плутають сучасну Росію. У них дика ностальгія за тими часами і сприйняття себе старшими братами по відношенню до корінних мешканців та решти України. Нічого, перевчимо. Хто не перевчиться – ласкаво просимо за поребрик.

- Чи потрібно українізувати Донбас і як це можна зробити?

- Активно українізовувати Донбас треба було до війни. Якби за 20 з гаком років існування суверенної України Донбас встиг українізуватися, ця війна була б неможливою, і тисячі людських життів були б збережені. А зараз це не першочергове завдання. Зараз окуповані частини Донбасу треба збройним шляхом повернути назад, а вже потім українізовувати.

Як це можна зробити? Що до війни, що після – приблизно однаково, двома паралельними шляхами, про які, до речі, я не раз писала задовго до війни. Перший шлях – це виробляти якісний україномовний контент, який міг би конкурувати з російським. Бо зараз у нас з цим зовсім усе сумно: більшість насправді талановитих творчих людей прагнуть творити російською, щоб у рази збільшити свою аудиторію, Україні ж, як було за СРСР, досі дістається усе другорядне – те, що в Росії не знадобилося. Другий шлях – це перемішати східняків із західняками, через запровадження пільг на роботу, навчання, житло західнякам на сході і навпаки.

Між іншим, війна мимохіть виконує цю програму. Наприклад, Волноваський район Донеччини славиться вродливими дівчатами. І от щомісяця біля 20 волноваських дівчат виходять заміж за військових, серед яких багато західняків. Щось подібне відбувається і в інших районах Донеччини.

Блогер зі зброєю Олена Білозерська про методи виховання "вати", інформаційну політику держави та проект "Трибунал" - фото 4

- Що Ви думаєте про інформаційну політику держави і про доцільність існування Міністерства інформаційної політики?

- Інформаційна політика держави – не на нулі, а на мінусі. Офіційна пропаганда – більше шкодить, ніж допомагає, бо вона й не пропаганда навіть, а просто нездарна брехня, і це бачить увесь світ. Щоб подолати нездарність, треба залучити талановитих фахівців, щоб подолати брехню – треба припинити примушувати їх брехати. Весь світ уже сміється з нас через ті "самообстріли сепаратистів". У нас війна, ми воюємо, і насипаємо ворогу – добре, але мало.

Взагалі, є золоте правило: якщо про щось не можна казати – мовчи. Як мовчу я про добру половину того, що бачу. No comments. Але не бреши. Бо ж люди бачать, соромно.

- Історія з Муравським – це випадок, чи закономірний наслідок того, як все у нас розвивається в армії?

- Ця людина за допомогою фотоапарату робила виключно якісні й талановиті художні твори. Щось на кшталт картин. Ці твори прославляли міць української армії, і їх сам Бог звелів використовувати у пропаганді. Як каже один мій знайомий художник, документальне фото на плакат не годиться. Просто твори Муравського не треба було видавати за документальні фото з війни. Тобто, знову-таки, не треба брехати. І жодних проблем.

Блогер зі зброєю Олена Білозерська про методи виховання "вати", інформаційну політику держави та проект "Трибунал" - фото 5

- Ваше ставлення до проекту "Миротворець" і до тих речей, які мали місце через безпосередню діяльність цього ресурсу?

- Ставлення до "Миротворця" однозначно позитивне. Інформація про окупантів і колаборантів повинна десь накопичуватись і бути доступною кожному. Що ж стосується списку акредитованих у так званих "ДНР" та "ЛНР" журналістів, то їх треба перевіряти на "ватність" не по факту акредитації, а по факту публікацій. Українські спецслужби мали б перевіряти матеріали, оприлюднені цими журналістами під час перебування на окупованих територіях Донбасу та після повернення звідти, і лише на підставі цих матеріалів приймати рішення про внесення журналістів до якихось "чорних списків". Бо треба розуміти, що журналіст без акредитації на територіях, де де-юре чи де-факто існує військовий стан, однозначно сприймається як ворожий шпигун і опиняється у підвалі. Маша Варфоломєєва он уже попрацювала без акредитації – рік у полоні, ледве витягли.

- У терористів є альтернатива "Миротворця" – "Трибунал" називається. Чи варто його боятись?

- Як на мене – абсолютно не варто. Навпаки: якщо тебе чомусь досі немає на "Трибуналі", то це підстава для самовдосконалення. Користувачам, які нещодавно завели собі сторінки у соцмережах і ще не мають багатьох френдів, я б порадила шукати їх саме на "Трибуналі". Це дуже зручно, оскільки там, зазвичай, є лінки на соцмережі "фігурантів".

Стара істина: собака, який гавка, не кусає. "Трибунал" створений виключно для психологічного тиску на українців. Маю доказ цього: ті, хто ні від кого не ховаються, адмінів "Трибуналу" зазвичай не цікавлять, хоча вони мали б дбати за повноту зібраної бази. Так, дані на мене з'явилися там доволі пізно, хоча я відома як "активна бандерівка" вже років 10-12, а даних на, припустимо, Дмитра Яроша там немає досі.

- Ви – корінна киянка. Які зміни Ви помічаєте в настроях киян протягом останніх років? В плані небайдужості, національної свідомості, можливо ще чогось…

Після Майдану я буваю у Києві, в середньому, два тижні на рік. Але коли ходжу по Києву у формі, незнайомі люди іноді пропонують мені гроші, цигарки для хлопців, зроблені дітьми обереги тощо. Неподалік від мого дому у Києві є фотолабораторія, де всі фото з війни мені друкують безкоштовно.

Так, зовні по Києву не скажеш, що він знає, що на Донбасі йде війна. Але це не скажеш і, наприклад, по Маріуполю, до якого добиває ворожа артилерія. Єдине – коли у Маріуполі іменинники напідпитку запускають феєрверки, їм можуть за це натовкти пики, а в Києві – гарантовано не натовчуть, бо різні в киян і маріупольців це викликає асоціації.

Але волонтера, який останні гроші віддає на фронт, ще й інших залучає – не відрізниш у натовпі. З одиниць небайдужих громадян твориться народ.

Блогер зі зброєю Олена Білозерська про методи виховання "вати", інформаційну політику держави та проект "Трибунал" - фото 6

Більше новин про події в Україні та світі на Depo.ua
 

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme