Військовий журналіст Волобоєв про будні війни, українізацію Донбасу і пробудження Маріуполя

Максим Волобоєв – 27 річний український журналіст телеканалу "5 канал". Висвітлює хід подій на Сході України від самого початку сепаратистських заворушень у березні 2014-го року. В процесі роботи регулярно буває в зоні проведення АТО.

- Максиме, як давно Ви висвітлюєте хід війни на Сході України? Як все почалося для Вас

- Війну я вперше побачив у квітні 2014-го у Маріуполі. Я тоді там мешкав, працював на місцевому телеканалі і фрілансером. Сепаратисти намагалися захопити військову частину тоді ще внутрішніх військ, яка дислокувалася у місті. І вперше наштовхнулися на організований і грамотний опір з боку українських силовиків. Потім були барикади з шин, якими сепаратисти намагалися зупинити українські БМП, стрілянина на вулицях. Коли місто тимчасово перейшло під контроль бойовиків, ми з дружиною – вона також журналіст – переїхали до Києва. Потім почалися відрядження на Схід.

- З того часу де саме Ви бували? Що бачили?

Був в принципі усюди. Від Широкиного до Станиці Луганської. Спогадів купа. Холодні ночі під акомпанемент важких "приходів", заповнені багнюкою окопи, зле свистіння смертоносного заліза зовсім поряд. Познайомився з багатьма простими і дуже сильними людьми, які у режимі буденності роблять свою, іноді дуже страшну, роботу. Декого з них вже немає серед нас. Вічна пам'ять героям. Сотні обличь та історій. Інколи стукали по дереву після зйомки. Добре, що повернулися живим і цілими. А у бійців такий ритм подекуди цілодобово.

- Є журналісти, які бояться їхати в АТО, а є такі, які навпаки – дуже цього прагнуть. Звідки таке бажання?

-  Для мене це принципове питання. Мої батьки живуть у Маріуполі і вечорами слухають, як гупає з боку Широкиного. Я маю робити те, що вмію – знімати і показувати те, що відбувається на фронті. Як-то кажуть: одна камера варта тисячі автоматів. Я вірю, що моя робота потрошку наближає нас до перемоги.

- Які настрої у місцевого населення на Донбасі спостерігаєте Ви? Як вони змінювалися протягом років війни?

- Місцеве населення – болюче питання. Досі трапляються випадки, коли хтось з даху будинку  населеного пункту на лінії розмежування стріляє в спину армійцям. Часто місцеві корегують мінометний вогонь по своєму ж селищу чи місту. Звичайно, частина людей переглянули своє ставлення до України. Асиміляція з військовими, доступність елементарних благ в Україні, на відміну від тієї сторони, даються взнаки. Але лишилося чимало ортодоксів, які із насолодою споживають пропаганду з того боку і лають усе українське. А ще все більше тих, кому просто байдуже, яка буде влада – аби не стріляли. Люди втомилися від війни. Щоб змінити масову свідомість мешканців Донбасу – потрібні роки.

- Побутує думка, що чим більший прошарок російськомовного населення в регіоні, тим більша ймовірність там сепаратистських настроїв. Ви її поділяєте? Чи потрібно українізувати Донбас і як це можна зробити?

- Донбас вже українізується. Цей процес починається зі шкіл. Ті хлопчики та дівчатка, які нині вчать алгебру українською, які фанатіють від Океану Ельзи, які віддають честь, коли повз них проходить наша військова колона – за ними майбутнє. Але це, звісно, довготривалий процес. І хай вони розмовляють російською – це не принципове питання. В Україні багато регіонів, де люди користуються здебільшого російською. Запоріжжя, Одеса, Дніпро – але там не підтримали ідеї сепаратистів. Більше половини військових в українських окопах розмовляють російською, при потребі переходячи на українську. Наші люди – двомовні. І це чудово. Хай наші діти будуть тримовними, користуючись ще й англійською  у повсякденному житті.

- Що Ви думаєте про інформаційну політику держави і про доцільність існування Міністерства інформаційної політики?

- Я не зовсім розумію, який сенс функціонування цього міністерства. Інформаційна політика в Україні нині – штука більше хаотична. І, як і раніше, серйозно поступається путінській пропаганді. Якщо говорити про висвітлення саме війни, то я вважаю, потрібно, щоб інтенсивніше працювала прес-служба штабу АТО. Не обмежувалася сухими цифрами однотипних докладів. Можливо, щоб навіть на кожному напрямку чергувала група військових журналістів зі штабу. Вони оперативно фіксували б порушення, до яких вдаються терористи. Допомагали б нам, цивільним журналістам. Світ має бачити війну, яку зняли з українського боку.

- Ваше ставлення до проекту "Миротворець" і до тих речей, які мали місце через безпосередню діяльність цього ресурсу?

- Вони зробили багато корисного для країни. Їхні розслідування дуже допомогли і допомагають українським силовикам. Щодо скандалу, коли у мережу виклали мобільні телефони та імейли журналістів, котрі мали акредитацію з того боку… Прикро, що декого з моїх колег це обурило. І ще більше прикро через те, що навколо цього здійнялося стільки галасу. Адже ці дані, які оприлюднив "Миротворець", насправді за бажанням можна легко дізнатися. Я не маю акредитації так званої "ДНР", але розумію тих журналістів, які хотіли показати життя по той бік лінії розмежування. Це непроста і важлива робота.

- У терористів є альтернатива "Миротворця" – "Трибунал" називається. Чи варто його боятись?

- Абсолютно не варто. Навпаки – нині вважається престижним потрапити до бази "Трибуналу". Своєрідне визнання з боку бойовиків.

- Можете порівняти зміну настроїв населення в контексті національної свідомості та відповідального патріотизму у своєму рідному Маріуполі?

- У Маріуполі нещодавно розвернули найбільший прапор України. Таким чином відзначивши День народження міста. Водночас я був свідком того, як два із половиною роки тому сотні містян кричали "Росія!" та підписували петицію до Путіну біля Міськради, яку потім спалили. Але оце перебування на межі із війною загартувало маріупольців і багато хто чи не вперше усвідомив себе невід'ємною частинкою організму під назвою "Україна". Стільки патріотів, скільки є нині в Маріуполі, напевно ще ніколи не було за весь час Незалежності. І це показник того, що ми вже перемогли. Залишилося тільки закріпити результат.