Кореспондент Смещук про штурм Донецького аеропорту, кулю в об'єктиві і жителів Донбасу

Руслан Смещук – 32-річний український журналіст, спеціальний кореспондент телеканалу "Інтер". Висвітлює хід подій на Сході України від самого початку сепаратистських заворушень в Криму у березні 2014-го року. В процесі роботи регулярно буває в зоні проведення АТО.

- Руслане, як давно Ви висвітлюєте хід війни на Сході України? Як все почалося для Вас? З того часу де саме Ви бували?

-  Для мене війна розпочалась 12 березня 2014-го року. Це був мій перший день відрядження в Крим, який на той момент був вже у процесі окупації. Це було моє перше у житті включення на Ялтинській набережній, і одразу після нього на нас з оператором напали – намагались розбити камеру, бризкали газом. От тоді я й зрозумів, що все насправді дуже серйозно. Я й раніше часто бував у Криму – по 4-6 разів на рік, але тоді різко Крим став якимось чужим, а люди втратили здатність критично мислити. Ніби хтось кнопкою увімкнув в людях бойовий режим агресії.

Потім ще певний ріод я працював у Криму, потім почався Донецьк з його сепаратистськими рухами. Працював на найбільшому проукраїнському мітингу в Донецьку, який дуже жорстко і жорстоко розігнали. Дуже жахав той накал жорстокості, насправді.

Потім розпочались відкриті бойові дії і робота під Слов'янськом, ну а потім вздовж всієї лінії розмежування працював практично у всіх населених пунктах і точках, які за ці роки звучали в новинних сюжетах – від Станиці Луганської, до Широкиного.

- Можливо, трапилось щось таке, про що варто розповісти?

- Зокрема я працював у Донецькому аеропорту 27-28 вересня і, як потім виявилось, застав один з найбільш жорстких його штурмів. Що я можу сказати… Коли я читав про Другу світову війну і про Сталінградську битву, де в абсолютно зруйнованих будівлях якимось чином бійці Червоної армії воювали з Вермахтом і навпаки, то я не міг собі уявити – як саме це відбувається. А після Донецького аеропорту я більш-менш це зрозумів.

Постійні атаки переважаючих сил супротивника, в сирості, в холоді, в темноті, при постійних 200-х і 300-х. На той момент там стояв кіровоградський військовий спецназ, бійці 93-ї бригади і бійці ДУК ПС. І ці люди не втрачали духу, не втрачали оптимізму – для мене тоді настав певний переворот у свідомості. Мені здавалось, що в таких надважких умовах люди повинні були надломитись, але ні – вони тримались.

От тоді я відчув момент, коли ти розумієш, що через 15-20 хвилин ти помреш. Це коли нас дуже сильно обклали, а потім до нас на злітну смугу прорвались ворожі танки, які були менш ніж в 100 метрів від старого терміналу. Один з них потім наші спалили разом з екіпажом, а два інших відійшли. Тоді ми сиділи на першому поверсі, танки відпрацьовували по другому і стіни по касці били, що називається.

Наші бійці, які до цього незворушно тримались, пришвидшились рази в чотири: зарядка РПГ, діставання "мух" з чохлів – це все відбувалось в якомусь такому скаженому темпі, паралельно в коридор заносили поранених, і це все під акомпанемент криків та матів. І ось, в такий момент ти розумієш, що ще 15-20 хвилин – і тебе може не стати. Тому Донецький аеропорт став таким своєрідним переломним моментом.

Для нас з оператором тоді все обійшлося. Ми пересиділи весь штурм, тому що неможливо було евакуюватись. Був момент, коли 79-та бригада висунулась на допомогу. Ми зраділи: "О, зараз десантники приїдуть". А потім прибігає хтось і каже: два БТРа 79-ї повністю розбиті танками. Потім почали заносити обгорілих поранених і ми з оператором почали допомагати медикам – зрізати обгорілий одяг.

А під кінець, коли вже почало все стихати і почало приходити розуміння, що наші відбились – було непереборне бажання сказати: "Ну все, вивозіть нас звідси!". Але там були поранені і ми свої думки вирішили тримати при собі. Лише вночі 29-го вересня нас вивезли. І вже після тих подій було дуже приємно, що ми тоді не впали в паніку – інакше було б дуже соромно.

- Є журналісти, які бояться їхати в АТО, а є такі, які навпаки – дуже цього прагнуть. Звідки таке бажання?

-  Страх, як фізіологічну реакцію, чи ментальну я також відчував. Не без цього. Але не настільки, щоб він мене зупиняв. Бажання відмовитись від відрядження в зону АТО ніколи не було, бо я розумію, що це моя робота. Я репортер. До речі, я завжди себе вважав не журналістом, а репортером. І якщо ти позиціонуєш себе, як репортер, то ти зобов'язаний знаходитись в епіцентрі подій.

Хоча, один раз і в мене було таке, що я відмовився. Це було в серпні 2014-го року і ми з оператором на кілька днів зупинились на базі ДУК ПС на кордоні Дніпропетровської та Донецької областей. Я сказав тоді хлопцям: "Якщо ви поїдете на якесь завдання – беріть з собою, я готовий". І одного разу вони приходять і повідомляють про несподіваний виїзд в Піски, що наші в оточенні і запитують, чи я поїду. І мені тоді так не хотілося їхати, такий душевний стан був непевний, що я відмовився і чесно зізнався: "Хлопці, я боюсь".

У підсумку тієї ночі ніхто не поїхав, а поїхали наступного дня. Тоді вони знову до мене: "Ти їдеш?". І цього разу я вже поїхав в Піски і відмінно там відпрацював. Тоді у нас була інфрачервона підсвітка на камері і мені вдалося відзняти кулю, яка пролетіла в половині метра від мене. Потім на базі показував те відео, і хлопці з ДУК ПС сказали, що мені пощастило. І тоді незручність від попереднього випадку якось минула, що було приємно.

А взагалі, бажання чи небажання їхати в зону АТО залежить і від самої людини, і від тих обставин, які її оточують. Одна й та сама людина в одній ситуації може погодитись, а в іншій відмовитись.

- Які настрої у місцевого населення на Донбасі спостерігаєте Ви? Як вони змінювалися протягом років війни?

-  Після того, як стартували всі ці події, населення Донбасу дуже критично, і навіть агресивно, ставилось до всього українського. От ти приїздиш на місце обстрілу і по всьому видно, що стріляли сепаратисти – характер воронок чітко вказує на напрямок прильоту снарядів. При цьому місцеві також все це бачать, але стверджують, що це українські війська самі по собі стріляють – навіть коли серед них є вбиті і поранені.

І така тенденція була, мабуть, до початку 2016-го року. А ось в кінці минулої весни в районі Авдіївки я зіштовхнувся з переломом свідомості. Коли ми приїхали туди після чергового обстрілу, то частина жителів затягнула стару пісню про "самі по собі", але інша частина місцевих почала з ними сперечатись на цю тему і ледве не дійшло навіть до бійки. І тоді я зрозумів, що, мабуть, ставлення починає змінюватись.

З моїх спостережень за два роки війни я можу сказати, що ті, хто готовий був блокувати українську військову техніку, чи блокував її – вони вже або воюють, або втратили той запал. Тобто, політично та ідеологічно вони, мабуть, більше проти України, аніж за неї, але вони вже не готові воювати.

Однак, разом з тим, "своїм" у них дозволено більше, аніж іншим. Наприклад, запитуєш зараз десь під Первомайськом: "Хто в вас стріляв?", а вони або відповідають: "Це ДНРівці", або відмовчуються, але ставляться до цього м'якше, аніж якби це були українські війська.

- Побутує думка, що чим більший прошарок російськомовного населення в регіоні, тим більша ймовірність там сепаратистських настроїв. Ви її поділяєте?

- Я думаю, що ні. Я думаю, цим фактором ворожа пропаганда користується для того, щоб колоти наше суспільство. Питання мови взагалі для нашої країни часто використовується, щоб мобілізувати електорат.

Чому я так не вважаю? Ну, на фронті в українській армії воює як мінімум половина російськомовних, але ці люди свідомо стоять за українську державність і український суверенітет.

Наприклад, я родом з Херсонської області, де більша частина населення російськомовна. Але коли почались сепаратистські рухи, почалася анексія Криму, було дуже добре видно, як практично російськомовна область мобілізувалась і люди російською мовою висловились за суверенітет України. Тому мені здається, що це міф – про залежність рівня сепаратизму від рівня російськомовності регіону.

Тому, я вважаю, що на Донбасі сепаратизм став можливий, по-перше, через спільний кордон з Росією, а по-друге, через самоідентифікацію регіону. На Донбасі дуже сильна самоідентифікація – настільки сильну я зустрічав лише в Галичині і в Одесі. Тобто, в розмові з людьми часто проскакує спочатку: "Я з Донбасу", а вже потім – "Я з України".

Тобто, мова має значення, але менше, аніж питання самоідентифікації і тих процесів, які тривали в регіоні в останні 100 років. Донбас, у порівнянні з іншими російськомовними регіонами України заселяли зовсім іншого характеру людьми.

- Чи потрібно українізувати Донбас і як це можна зробити?

- Українізація повинна бути, але українізація повинна починатись не з мови, а з самоідентифікації – щоб жителі Донбасу змінили своє ставлення до України і українського суверенітету. Щоб вони побачили в українській державі союзника і друга. Українізація повинна починатись з того, щоб ці люди активніше залучались в життя держави. Яким чином? Досить критичним було ставлення до місцевих виборів, досить критичним було ставлення до того, що відбувається в великій Україні, так би мовити. Ці люди перебувають в слабкому відношенні до українського інформаційного поля – лінія розмежування українськими телеканалами майже не покрита, лише де-не-де присутні пара-трійка українських телеканалів і кілька радіостанцій. А в цілому – або російські телеканали, або місцеві: "Новороссія", або "Оплот".

- Ну от ми підійшли до наступного питання. Що Ви думаєте про інформаційну політику держави і про доцільність існування Міністерства інформаційної політики?

- Це міністерство є абсолютно безглуздою тратою бюджетних коштів. І мені особливо образливо через те, що Міністерство інформаційної політики фінансується, зокрема, з моїх податків, але я не розумію – для чого воно створене. Хоча ні, я розумію для чого – для освоєння бюджетних коштів. Таке враження складається, що були собі ряд хороших хлопців і під них вирішили створити міністерство. Фактичної роботи я не бачу. При цьому в бюджеті не можуть знайти 26-28 млн грн, щоб повністю закрити російське мовлення на підконтрольній території Донбасу, на лінії розмежування і навіть за лінією розмежування.  

Тому, якщо ми говоримо, що та частина – це Україна, і що ми хочемо її повернути, то давайте розпочинати битву за уми, в першу чергу. Я впевнений, що якщо ще рік-два-три дане міністерство не знайде відповідних мільйонів і не відновить трансляції українських телеканалів, то через 3-5 років доведеться використати набагато більше під час війни. Не кажучи вже про те, скільки людей загине.

- Ваше ставлення до проекту "Миротворець" і до тих речей, які мали місце через безпосередню діяльність цього ресурсу?

- З одного боку, "Миротворець" – це дуже хороша позитивна діяльність. Люди, які знаються на пошуку інформації, розшукують тих, хто так чи інакше допомагав бойовикам. До речі, цієї інформацією активно користуються в СБУ. З іншого боку, як це часто буває, можуть знайтися не дуже хороші люди, які цю діяльність можуть використати на благо собі. Моя особиста думка така, що "Миротворець" використали для інформаційної атаки на те мас медіа, на якому я працюю.

До речі, я є на "Миротворці" – свого часу я працював на підконтрольній бойовикам території. Я працював і отримував акредитацію ДНР. Тому що це наша робота і це нормальна світова практика. Акредитацію отримував і для власної безпеки, і для безпеки тих людей, які були спікерами. Тому що ми – телебачення, і ми працюємо на картинці. Записавши їх просто так, був великий ризик того, що потім вони опиняться "на підвалі".

Я туди їздив для роботи над сюжетом по Амвросіївському інтернату. Ситуація була така, що ті діти, які до весни 2014-го року не встигли отримати паспорти – стали, по суті, "мертвими душами". Паспорт вони отримати не могли і виїхати на підконтрольну Україні територію також не могли, наче підвиснувши в повітрі.

Але мені здається, що кліше: "посібник бойовиків і терористів" треба вішати не за фактом їх роботи на непідконтрольній Україні території, а по факту виготовлених ним матеріалів. Тобто, якщо журналіст з'їздив на непідконтрольну територію працювати, і його матеріали наносять шкоду країні чи порушують її законодавство – окей, вішайте на "Миротворець", а ще передавайте ці матеріали в СБУ і інші відповідні органи. А за сам факт акредитації засуджувати журналіста, я думаю, не варто.

- У терористів є альтернатива "Миротворця" – "Трибунал" називається. Чи варто його боятись?

-  Та забити на нього треба. Себе я там шукав, до речі, але не знайшов. Там така ситуація, що на "Трибуналі" з'явились, переважно, ті люди, які активно користуються соціальною мережею Вконтакте під своїми іменами. У мене також є акаунт Вконтакте (я там слухаю музику, переважно), але під псевдонімом. На мою думку, "Трибунал" "Миротворцю" не рівня.

- Можете порівняти зміну настроїв населення в контексті національної свідомості та відповідального патріотизму на рідній Вам Херсонщині?

- Коли все починалось, я боявся того, що російська пропаганда робила упор на населені Південно-Заходу України. Як виявилось – нічого подібного! Є Схід, а є окремо Південь. І ці регіони по різному ставляться до України і до Росії. Я боявся того, що наш досить російськомовний регіон може проявити сепаратистські тенденції. Як виявилось – ні. Люди мобілізувались у всіх значеннях цього слова і всі разом стали на захист українського суверенітету.

В Одеській області, у якій я жив досить тривалий час і з якої перебрався до Києва, була трохи складнішою. Але з іншого боку, в Одесі від 7 до 10 тисяч людей вийшли на проукраїнський марш, що було досить несподіваним, тому що одесити традиційно аморфні в політичному плані.

Зараз проукраїнськість цих регіонів ще більше збільшилась, хоча в Одесі все не так просто – є прошарок негідників, які прикриваючись патріотичними гаслами, беруть участь в перерозподілі потоків і майна і все це працює проти іміджу українськості і України. Але, в цілому, справжнього проукраїнського субстрату й там більше. 

Читайте також: Військовий журналіст Волобоєв про будні війни, українізацію Донбасу і пробудження Маріуполя

Читайте також: Блогер зі зброєю Олена Білозерська про виховання "вати", інформаційну політику та проект "Трибунал"

Читайте також: Військовий журналіст Володимир Рунець про ситуацію на Донбасі, вибиті зуби і взаємодію з військовими

Читайте також: Михайло Штекель про роль журналістів у війні, "Миротворець" і підтримку сепаратизму в Одесі