Війна в червоному спектрі: Що не так із заявами Гутерреша й Обами

Depo.ua неодноразово звертав увагу на невідповідність генсека Організації Об’єднаних націй Антоніу Гутерреша тим викликам, які стоять перед очолюваною ним інституцією. І справа тут не у ретроградстві пана генерального секретаря, не у його поважному віці, а в політичній ідеології, яку він сповідує. Нагадаємо, як Гутерреш потрапив на нинішню посаду. У студентські роки він був пов’язаний із молодіжним католицьким рухом, який у буремні 1960-ті роки минулого століття мав доволі червоне політичне забарвлення. То ж і не дивно, що політичну діяльність Гутерреш розпочав у Соціалістичній партії Португалії. В ній він згодом головував 10 років – з 1992-го по 2002-й. Тобто після розвалу СРСР, який симпатизував португальським лівим. А вони – йому. Гутеррешу вдалося змінити курс партії з відверто лівого на християнсько-соціалістичний. У ці ж роки він двічі очолював уряд Португалії. Пішов після програшу соціалістів на місцевих виборах 2001 року.

Після відходу від посади в уряді пішов і з голови Соцпартії. Далі Гутерреш з 2005 по 2015 роки працював верховним комісаром ООН у справах біженців. У цій якості мав хороші відгуки. Тоді активний Гутерреш вигідно виділявся на тлі інших оонівських бюрократів: умів якісно вести дебати, знаходити консенсус у складних ситуаціях. А головне – видавався зразком "третього шляху": лівим політиком, здатним зменшити апетити найбагатших країн світу і стати другом бідних країн. Тому він у 2016 році став консенсусною фігурою та зі значною перевагою в голосах обрався новим генеральним секретарем. У липні 2021-го обрався вдруге. На посаді генсеки перебувають 5 років або два терміни по 5 років, і якщо здоров’я дозволить, нинішній керівник сидітиме в кріслі до 2026 року. До того часу навряд чи варто сподіватися на якісь реальні ініціативи щодо реформування ООН. Хоча саме на них покладали великі надії, коли підтримували цього політика на високу посаду.

Помилились? Ні, Гутерреш був і залишається соціалістом. Не ліваком-марксистом і точно не революціонером, а лівоцентристом. Проте зі сталими поглядами на питання багатства і бідності, соціальної справедливості, націоналізму та інтернаціоналізму, прав людини, війни та миру тощо. У 1999 році він очолив Соцінтерн – всесвітню спілку соціалістичних і соціал-демократичних організацій. Там головував 6 років до переходу на роботу в Організацію об’єднаних націй. В ООН він потрапив у сприятливе середовище, в якому всі були переконані, що будь-які конфлікти можна вирішити за наявними лекалами, байдуже, хто з ким і за що воює, що всі з усіма можуть домовитися, головне – зійтися на ціні, що агресора і жертву війни можна ставити на один щабель, адже обидва порушують права людини і так далі. Російська агресія проти України ці лекала поламала, але замість їх змінити, Гутерреш та його коло заступників вирішили зберегти уламки.

Власне, ця історія про португальського соціаліста на чолі ООН не для того, щоб показати, який він нам ворог. Не ворог. Просто війну росії проти України він бачить з точки зору власних іделогічних цінностей. Його цікавить, щоб працював зерновий коридор, який дасть змогу йому, як генсеку, виконати продовольчу програму і не втратити підтримку в країнах Африки та Азії. Для нього, як для політика лівого спектру, ці країни – упосліджені світовою системою капіталізму, отже, жертви за визначенням. Гутерреш підтримує нашу країну, але без зайвого ентузіазму. Від нього не побачили активних дій зі створення міжнародного трибуналу над росією під егідою ООН, не було навіть рухів у бік вигнання росії з Радбезу ООН. Більше того, він цитує звіт щодо злочинів проти дітей в Україні, підготовлений спецпредставницею з питань дітей під час війни Вірхілією Гамбою. Аргентинкою, яка у травні зустрічалася з дитячою омбудсменкою рф Марією Львовою-Бєловою, на яку Міжнародний кримінальний суд виписав ордер про арешт. Depo.ua свого часу згадував інший скандальний звіт, моніторингової місії ООН, яка зафіксувала порушення прав людини "з обох сторін конфлікту". Тобто в ООН та організаціях, які з нею співпрацюють, бажаючих поставити агресора і жертву на один щабель вистачає.

Інші гучні заяви прозвучали від екс-президента США Барака Обами, який мовчав-мовчав, а тут чомусь вирішив забалакати про війну. Точніше, про анексію Криму у 2014 році. Обама розповів, що тоді в Криму у людей були проросійські погляди, що збройного вторгнення в Крим не було, а США та партнери "кинули виклик путіну тими інструментами, які у нас були на той час". Заява Обами обурила українців та отримала негативну реакцію з Банкової. У нашому суспільстві установилася думка, що анексія українського півострова стала наслідком слабкості адміністрації Обами та слабкодухості тодішніх лідерів європейських країн. Той момент, що сама Україна за Крим тоді не воювала, упускається. Мовляв, ми на той момент були не готові. Та повернемося до слів Обами. Як відомо, він представляв ліве крило у середовищі Демократичної партії. Результатом чого стали не тільки соціально спрямовані реформи всередині США, які жорстко критикували республіканці, а й зовнішня політика невтручання Америки. Саме при Обамі проводилася політика "перезавантаження" у відносинах Вашингтону з Москвою. Вона провалилася після анексії Криму, проте Білий дім тоді продовжував загравати з росією, що посилювало її мілітаризм та заохочувало геополітичні апетити.

За часів президентства Джо Байдена ліве крило демократів відсунули від прийняття рішень, але не слід забувати, що під час передвиборчої кампанії ми почуємо голос і цієї категорії американських політиків. Проте неправильно казати, що у всьому винні ліві, а праві – всі за нас. Дональд Трамп – куди вже правіше. Є італійська прем’єрка Джорджа Мелоні, друг України, і французька політикиня Марін Ле Пен, політична подруга путіна. Є правий Віктор Орбан в Угорщині, який підставляє плече росії, і правий Анджей Дуда, президент Польщі, однієї з найбільших наших союзниць. Є есдек Олаф Шольц, який пережив еволюцію у поглядах. Є лівоцентристи при владі в країнах Європи, які нас підтримують. А є відверті гравці за російським сценарієм. Тут можна згадати хорватського президента-есдека Зорана Мілановича чи болгарських лівих політиків. Тобто мова не стільки про лівицю чи правицю, як бачимо, у кремля вистачає своїх "гачків" скрізь, скільки про те, що у середовищі лівих політиків, експертів, громадських активістів існують певні світоглядні установки, в яких українці не сприймаються героями, борцями зі світовим злом і таке інше. Згадайте, як менш ніж чотири роки тому сорок американських конгресменів-демократів пропонували внести "Азов" до переліку терористичних організацій. Це так і не зробили, але спроба була. Чи листи в пресі від німецьких лівих і навіть визначного філософа Юргена Габермаса, які можна звести до лінії у війні "не все так однозначно". Або зовсім останні скандали, пов’язані з оцінками війни окремими правозахисними організаціями, знаними лівими поглядами.

Отже, маємо розуміти, що Україна та українці піддаватимуться критиці тільки за те, що можуть здатися занадто націоналістично налаштованими. Чи занадто мілітаризованими. Чи трохи не політкоректними, бо у нас заборонена діяльність партій червоного політичного спектру. Можна було б і не звертати увагу на критиків, але є "але" – вони значною мірою формують громадську думку. А це важливо, враховуючи, що Україна от-от вийде на фінішну пряму до членства в ЄС. То, можливо, треба врахувати ці ризики і почати шукати точки дотику з цими діячами. Вони хоч і мають власний світогляд, проте, якщо потрібно, здатні бути досить гнучкими.