"Частковий вступ" України до НАТО: Що означає ідея Расмуссена

Пан Расмуссен для The Guardian пояснив хід своїх думок наступним чином: якщо виключити з українського членства в НАТО тимчасово окуповані росією території, тоді Стаття 5 статуту Альянсу (про гарантії колективної відсічі нападнику) утримала б Москву від посилення нападів на українську територію в рамках членства НАТО (зокрема, від ракетних ударів), і таким чином звільнила б українські сили для виходу на лінію фронту. На думку Расмуссена, часткове членство попередило б росію, що вона не може зупинити приєднання України. При цьому, каже він, не йдеться про замороження конфлікту.

Чи гарна ідея злетіла з вуст Расмуссена? Реакції нинішнього генсека Єнса Столтенберга та когось із впливових лідерів західного військово-політичного блоку поки немає. А от на Банковій відреагували з різкою критикою. Радник Андрія Єрмака Михайло Подоляк назвав пропозиції "дивними" та такими, що провокують країну-агресора на подальшу ескалацію. То жйдеться про персональну ініціативу Расмуссена, чи він озвучив варіант, який обговорюється у високих коридорах, проте діючі представники НАТО озвучити його не могли? Таке собі вкидання інформації для роздумів і зондування реакції.  

Не перший план данця Расмуссена  

Расмуссен зараз – прихильник вступу України в НАТО та посилення військової допомоги нашій державі. За півтора місяці до повномасштабної агресії росії він вимагав надати України ПДЧ. Але коли він займав свою посаду у 2009-2014 роках, позиція його трохи відрізнялася. Саме за його керівництва НАТО поновило співробітництво з росією, перерване після агресії рф проти Грузії у 2008 році. Що ж до євроатлантичної інтеграції України, то в період головування Расмуссена вона була фактично на паузі. Але не по його вині: це був період президентства Віктора Януковича. У 2014 році, після зміни влади в Україні, пан генсек казав, що НАТО залишається щирим другом України, але у Києва є "більш нагальні проблеми", аніж вступ до Альянсу. З травня 2016 року по травень 2019-го Расмуссен був позаштатним радником президента Петра Порошенка. В цій якості найвідомішою його ініціативою стало введення "блакитних шоломів" НАТО на Донбасі. Вона навіть обговорювалася на Мюнхенській конференції з питань безпеки у лютому 2018 р. Ідея була наступною: роль миротворців виконуватимуть силовики з країн, в яких хороші стосунки як з Києвом, так і з Москвою. Але обговорення швидко зайшло у глухий кут, бо росія вимагала, щоб миротворці стояли на лінії розмежування, а не на українсько-російському кордоні.

До послуг Расмуссена українська влада звернулася знову у 2022 році. Тому нинішня різка критика слів екс-генсека може свідчити, що з ним там вже не співпрацюють. Або забулися, що рік тому водили з цим паном дружбу. Нагадаємо: спільно з головою Офісу президента Андрієм Єрмаком він брав активну участь у розробці безпекових гарантій для нашої держави, презентованих у вересні минулого року. Depo.ua аналізував цей документ, який викликав чергові погрози ядерною зброєю з боку кремлівців. За понад рік відтоді його основні положення трохи забулися, тому освіжимо в пам’яті, про що йшлося.

Перше положення: у рекомендаціях міститься заклик до створення "Київського безпекового договору" – спільного документу про стратегічне партнерство, який об’єднає Україну та держави-гаранти. Такі рекомендації передбачають багаторівневий підхід: хтось із союзників візьме на себе чіткі зобов’язання щодо підтримки Збройних Сил України, а ширша група надасть невійськові гарантії, побудовані довкола санкційних механізмів.

Друге положення: угода щодо безпекових гарантій не є заміною вступу до НАТО – вона декларувалася засобом забезпечення безпеки, поки цей вступ не відбудеться. Третє: партнери погоджуються на багаторічні стабільні інвестиції в оборонно-промислову базу України, на масштабовану передачу зброї та розвідувальної підтримки, інтенсивні тренувальні місії та спільні навчання під егідою Європейського Союзу й НАТО. Четверте положення: пропонований договір мав об’єднати держави-гаранти – США, Велику Британію, Канаду, Польщу, Італію, Німеччину, Францію, Австралію, Туреччину, а також країни Північної Європи та Балтії, Центральної та Східної Європи. Хто висловить бажання доєднатися та поділятиме мету договору.

Однак розроблений документ так і не став реальністю. З одного боку, партнери суттєво активізувалися з наданням зброї, згодом запрацювали домовленості у рамках "Рамштайну", з іншого – розмови про гарантії безпеки не набули конкретики. Точніше, є навіть проголошені державами G7 в липні цього року політичні зобов’язання підтримувати Україну до перемоги та надавати допомогу в подальшому, проте це трохи інший формат, аніж пропонувався групою Єрмака – Расмуссена. А політичні перипетії у США, які Depo.ua детально аналізував, підтверджують існування серед наших партнерів різних поглядів як на подальшу військову допомогу Україні, так і на сценарії завершення війни. Один із таких сценаріїв і виклав Расмуссен.

Очевидно, це не лише політ його фантазії, а думка певного кола осіб, котрі вважають, що геополітичних сірих зон у світі лишатися не повинно, що НАТО має продемонструвати сильну відповідь не тільки путіну, а й іншим агресорам. Показати: це – сфери нашого впливу, бо ці народи поділяють наші цінності. Інша справа, наскільки особи, які відстоюють таку логіку, допущені до ухвалення рішень.

Не остання пропозиція для роздумів від партнерів?

Наступне питання – чи дійсно Расмуссен поширює зраду і заслуговує на обструкцію з боку української влади. Так, в описаному ним сценарії не вистачає важливих деталей. Приміром, чи погодяться всі члени Альянсу на запропонований ним крок. Відразу зауважимо: першими не погодяться Штати. Білий дім досі остерігається ядерної ескалації з боку путіна. Або – що мається на увазі під "замороження конфлікту не буде". Тобто наші війська наступатимуть на ворожі позиції на окупованих територіях, а натовці прикриватимуть від російських атак підконтрольні Україні землі? Фантастичний сценарій. У НАТО на нього ніколи не погодяться. Навіть якби в Києві розглядали таку можливість.

Але в Києві стоять на тому, що пропозиції, які не ґрунтуються на плані президента Володимира Зеленського, Україна до розгляду не прийматиме. Наші союзники публічно з думкою офіційного Києва погоджуються, але можуть метикувати по-своєму. І шукати альтернативні варіанти. При цьому, варто наголосити, це варіанти не про те, приймати нашу державу до складу Альянсу, чи не приймати, а як і коли приймати. Тому не варто відразу відмітати навіть фантастичні ініціативи, які звучать від західних політиків, котрі підтримують нашу євроатлантичну інтеграцію. Бува ця фантастика втілиться у реальність. Треба пам’ятати: наступний саміт НАТО відбудеться у Сполучених Штатах у розпал передвиборчої кампанії, й пропозиція прийняти Україну до складу блоку може стати тією ставкою, яка зіграє. І для нас, і для Джо Байдена. Не виключено, заради цього від української влади знадобиться певна дипломатична гнучкість, а десь і поступливість.