Швидка перемога, слабкі "чмобіки" і смерть путіна: Як розбивалися мрії українців за два роки війни

За два роки великої війни представники нашої влади, наші партнери і чимало лідерів думок робили багато заяв, які виявилися або відвертою брехнею, або бажане видавалося за дійсне. Через це суспільна думка перебувала на емоційних гойдалках: вгору – вниз

Політичний оглядач
Швидка перемога, слабкі "чмобіки" і смер…
Під час війни українці не завжди хотіли чути правду

Depo.ua зробив добірку такого роду заяв, найбільше їх було протягом першого року війни, але і зараз вистачає. Але, власне, мова не стільки про них, скільки про готовість чи неготовність українського суспільства дорослішати. Дані кількох поспіль соцопитувань демонструють зростання показника зневіри у правильності нинішнього курсу. Однак такі цифри – не свідчення збільшення кількості людей із критичним мисленням. Подібне ми переживали неодноразово ще до війни, коли завищені сподівання стикалися з реаліями.

Скільки разів провладні спікери переносили дати перемоги

Ми насміхалися над намірами путіна взяти Київ за три дні, над бравадою кремлівських пропагандистів, над брехливими звітами Конашенкова, особливо у перші місяці російського вторгнення. Але схожі заяви лунали і від окремих наших спікерів. Не лише від нині опального Олексія Арестовича, котрий у березні 2022-го давав свій прогноз: росіяни наступатимуть "поки не скінчаться, а скінчаться вони дуже швидко", два-три тижні на припинення активних бойових дій, "тому що нічим буде". Згодом Арестович зізнався, що обманював українців навмисно, щоб у них від страху і паніки не поїхав "дах". Але не один він такий. Колишній міністр оброни Олексій Резніков обіцяв кінець війни у 2022 році, згодом прогнози змінилися – виграємо до літа 2024-го. Але минулого року пан міністр втратив посаду внаслідок гучних корупційних скандалів.

Ще один "провидець" – головний військовий розвідник Кирило Буданов. Зі своїми прогнозами пальцем в небо він потрапляв кілька разів: обіцяв завершення більшості активних бойових дій до кінця 2022 року та відновлення контролю України над тимчасово окупованим Донбасом і Кримом, згодом зсунув терміни на весну і літо 2023 року. Зараз пан Буданов акуратніший із передбаченнями, але його попередні заяви українці добре пам’ятають. Не відставали від військових й інші спікери. Особлива активізація позитивних передречень припала на час підготовки до контрнаступу у 2023 році. Склалося враження, що очікування громадян навмисно завищують. Так, наприкінці березня радник тодішнього головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного американець Ден Райс заявив: вірить, що навесні українська армія матиме "дуже потужний контрнаступ, який шокує світ". Ця його заява розлетілася ЗМІ і соцмережами як гарячі пиріжки. Попри те, що початок контрнаступу затягувався, у суспільстві намагалися підтримувати високі очікування щодо цієї події.

У травні президент Володимир Зеленський заявив ВВС: до контрнаступу готові морально, з точки зору мотивації, але з точки зору техніки – не все до нас дійшло. На початку червня вже колишній голова Об’єднаного комітету начальників штабів США генерал Марк Міллі зазначив: до контрнаступу Україна готова, вона забезпечена усім необхідним озброєнням і технікою. Як виявилося, американський генерал, м’яко кажучи, видав бажане за дійсне. Взагалі, аналізуючи тодішні заяви, впадає у вічі дуже серйозна помилка: очікування від контрнаступальних дій ЗСУ були переоцінені. Причому помилялися в цьому ключі і наші, й західні спікери. То ж коли зараз знову зайшла мова про контрнаступ у 2025 році чи раніше, коли буде вирішена проблема з наданням військової допомоги, скептиків уже значно більше. Хоча за певних умов – отримання в строки потрібних видів зброї, успішні атаки на російські військові об’єкти як на окупованих територіях, так і по всій росії, посилення мобілізації та покращення вишколу вояків, тісної співпраці, а не перетягування командирської ковдри від військових до політиків – друга спроба контрнаступу може бути більш успішною. 

Щодо перебігу військових дій були різні думки і сценарії, не всі в стилі "влітку вже відпочиватимемо в Криму". Але саме останні подобалися куди більше. Як і їхні автори. Варто нагадати шалений рівень довіри до Арестовича навесні і влітку 2022-го. Правда, зараз у нього з цим рівнем усе навпаки. Продовжують користуватися підтримкою українців й інші носії позитивних новин – від блогерів до генералів.

путін не помер, з ООН росію не вигнали, трибунал так і не почався

Наступні у добірці заяви-вимоги, які так і не здійснилися. Або здійснилися частково. Протягом 2022 року українці тут і за кордоном вимагали від країн НАТО закрити небо над Україною. Зрозумівши, що натовці не будуть йти на пряме зіткнення з росією, але їх можливо переконати у здатності українців закрити небо самим, Київ почав просити у партнерів системи ППО. Їхнє постачання йшло важко, але у цьому напрямку все ж вдалося досягти серйозного прориву. Тобто спрацювало, хоча не так, як сподівалися, коли починали кампанію "закрийте небо". А от інша кампанія, за вигнання росії з ООН чи хоча б із Радбезу ООН, результату так і не дала. Depo.ua аналізував, чому Організація Об’єднаних націй на сьогоднішній день нездатна до реформ. На жаль, за нинішнього генсека Антоніу Гутерреша очікувати на якісь зміни марно. Також за два роки війни Сполучені Штати так і не зробили очікуваного кроку – не визнали росію спонсором тероризму. Хоча з України такі прохання звучали. Зараз, у зв’язку зі смертю Олексія Навального, знову заговорили про надання росії згаданого статусу. Тепер вже в самій Америці. Проте такий крок Білого дому виглядає не дуже реалістичним.  

Ще одна надія, яка так і не збулася – путін не помер. Заяви про його онкологічне захворювання, про пошуки наступника і так далі виявилися вигадками. Теоріями змови, які, не виключено, вкидалися в інформпростір самим кремлем для зондування суспільних настроїв. Для цього, можливо, путін грає божевільного маніяка, готового знищити світ. Допоки той у це вірить, доти остерігатиметься спалювати всі мости з Москвою наданням Україні далекобійної зброї, початком міжнародного трибуналу над путіним та іншими російськими злочинцями, жорстким контролем над ухиленням від санкцій, передачею українцям заморожених грошей рф. Бо у спілкуванні з божевільними демократичний світ надає перевагу психотерапії, а не лоботомії.

Санкції, про них трохи згадано вище. Їх вводили ще з початку повномасштабного вторгнення. Вводили дозовано, хоча Україна просила робити це жорстко і швидше. Як тоді здавалося, санкції проти російської нафти покладуть економіку росії на лопатки. Сподівалися на це і на Заході. Тепер всі розуміють, що така зброя цивілізованого світу проти диктаторських режимів, як заборона на постачання енергоресурсів, має пройти суттєву модернізацію. Адже без санкцій проти третіх країн, які допомагають обходити заборони і наживаються на них, без покарання західних компаній за участь у сірих схемах із російською нафтою, жоден із підсанкційних режимів більше не сприйматиме санкції як щось таке, яке смертельно нашкодить економіці. Українці, які цікавляться дією санкцій на російську економіку, аналізують, що там не все так райдужно, як теревенять кремлівська пропаганда і сам путін, проте у силу міжнародних санкцій уже не вірять.

До речі, окремо варто виділити ще кілька речей, в яких українці (і не тільки ми) глибоко помилялися. Перша – що росіян можна розчулити розповідями про наше горе, про війну. Можна згадати ініційовану владою та активістами кампанію дзвінків українців до родичів у росію. Це мало вплинуло. Якщо хтось і виявив емпатію, то далі переписки у месенджерах вона не розрослася. З іншого боку, громадяни України зрозуміли, що відтепер родичів у росії у них нема. Так що позитив таки був. Друга річ – протягом двох років війни ми дуже сподівалися на розколи у російському суспільстві, на те, що там почнуться відцентрові рухи у національних утвореннях. Десь поділися активісти організацій малих народів рф, які проводили заходи по європах, переконуючи грантодавців у тому, що росія от-от почне розпадатися. На жаль, ці активісти, як і ліберальні опозиціонери, які так само переконували, що режим путіна ослабне через війну, виявилися політично нікчемними.

У чому ще помилялися українці у своїх надіях? Багато в чому. Що з "чмобіків", над якими у нас потішалися, ворог зможе сформувати боєздатні бригади. Тепер, коли українці самі опинилися у ситуації, коли потрібно посилювати мобілізацію, постало важке питання для суспільства: мобілізуватися чи й далі вірити у ЗСУ в тилу. Помилилися у здатності влади припинити діяльність УПЦ. Певні кроки були, але, схоже, війну московські попи все ж пересидять з малими втратами, а потім будуть відновлювати втрачене. Помилилися, що війна остаточно закриє мовну тему, що російської більше на вулицях і у громадських місцях не буде. А ще помилися, що єдність у політичних елітах зберігатиметься. Вона була до певного часу, але її вже давно немає. Влада навіть чути не хоче про уряд національної єдності та велику коаліцію в парламенті. 

Перелік можна продовжувати, але на цьому поставимо крапку. Справа не в тому, скільки заяв було зроблено, скільки з них неправдивих, а у скількох переважає постправда. Проблема в тому, що, по-перше, влада за два роки не налагодила широкої комунікації з суспільством, її замінили телемарафоном і медійними кампаніями проти внутрішніх опонентів або тих, кого такими вважають. По-друге, зараз зі зрозумілих причин українці знаходяться в емоційній ямі, витягнути їх звідти можна двома шляхами: відвертою розмовою, в якій далеко не все буде райдужним – і про перспективи війни, і про економіку, і про темпи просування до ЄС, або ж запропонувати новий позитивний наратив з простими рішеннями. Чи повірять українці в нього? Не виключено. Вірили ж у вигнання ворога за лічені місяці...

Більше новин про події в Україні та світі на Depo.ua
 

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme