Помста за вибори чи загроза ескалації: Чому Росія не продовжить мандат спостерігачам ОБСЄ на кордоні з Україною

Рішення Росії припинити місію ОБСЄ на українсько-російському кордоні після 30 вересня несподіванкою, звичайно, не стало. Про те, що Кремль погрожує повністю зупинити роботу спостерігачів ОБСЄ на кордоні з Україною, стало відомо ще в травні. Тоді ж мандат місії спостерігачів на пунктах "Гуково" та "Донецьк", який до того стандартно видавався на чотири місяці, за ініціативою Росії, став двомісячним.

А учора у Відні постійний представник Росії при ОБСЄ Александр Лукашевич завив, що Москва "не бачить причин" продовжувати мандат спостерігачів від цієї організації. Дане рішення "перегляду не підлягає" — наголосив російський дипломат.

Якими були озвучені Кремлем причини подібного рішення? Аргументація у цій справі, озвучена учора Лукашевичем, мала відверто пропагандистський характер. За його словами, рішення було прийнято через те, що присутність спостерігачів ОБСЄ на російській території використовується для "пропагандистських антиросійських нападок", мета яких - відвернути увагу від невиконання Україною зобов'язань стосовно мінських угод, а також щоб "виправдати ухиляння Києва від прямого діалогу з представниками Донбасу з політичного врегулювання". Формулювання його промови були достойні радянської газети "Правда" доперебудовного періоду. "Закордонні куратори продовжують активно вкладатися в мілітаризацію і військове освоєння самої України, підігрівати і заохочувати войовничі устремління "гарячих голів" в Києві" — і так далі. Себто на даному етапі Росія звинувачує вже не так Київ, як увесь "колективний Захід" в небажанні поступатися інтересами на Донбасі.

Яким був практичний сенс вчорашнього кроку Москви? Адже у відомстві Лаврова розуміють, що одностороння заборона з боку Росії на діяльність спостерігачів ОБСЄ дасть опонентам Кремля у Європі нові аргументи на користь збереження антиросійських санкцій, ймовірно, забезпечить нові проблеми в роботі російської місії при ОБСЄ, та ослабить і без того непереконливу пропагандистську тезу про "Україну, що загострює ситуацію на Донбасі".

Українське МЗС заявило, що рішення Росії є демонстрацією наміру "продовжувати і збільшувати постачання зброї, військового обладнання, боєприпасів, регулярних військ і найманців на тимчасово окуповану територію України в Донецькій та Луганській областях". З цим, звісно, можна погодитися — але тільки почасти. Оскільки ці два пункти пропуску перекривають тільки дві із як мінімум півдесятка доріг, придатних для зручного перекидання зброї, боєприпасів та живої сили в сепаратистські анклави із Росії. Примусити Україну сісти за стіл переговорів із представниками "республік", про що згадав російський дипломат вчора у Відні, подібні кроки Росії теж, вочевидь, не зможуть. Натяки Лукашевича на те, що цей крок став, почасти, відповіддю на літні навчання НАТО в Україні, теж звучать непереконливо — тиск на ОБСЄ навряд чи вплине на керівництво Північноатлантичного альянсу.

Але аналізуючи динаміку стосунків між Росією та ОБСЄ, не варто зосереджуватися виключно на українські проблематиці. Варто згадати й той факт, що наприкінці весни між ними виникли істотні тертя стосовно формату присутності спостерігачів ОБСЄ на виборах на Росії. Тоді організація пропонувала надіслати до Росії 500 спостерігачів, а Москва погоджувалась максимум на 60. Посилаючись на складну епідеміологічну ситуацію — хоча в ОБСЄ гарантували надіслати людей вакцинованих і згодних на двотижневий карантин. Справа завершилася скандалом, і в серпні стало відомо, що ОБСЄ відмовилася надсилати місію до Росії взагалі. А російські парламентарі кинулися голосно заявляти, що "не потребують західних уроків демократії".

Початок "виборчої" сварки між Росією та ОБСЄ та її прикре завершення дивовижним чином збігаються у часі спочатку з погрозами позбутися спостерігачів організації на Донбасі, а тепер — із реалізацією цієї погрози. Співпадіння?