Тюрма чи воля після каяття: Що Україні робити з тисячами колаборантів

Три виміри зради

Depo.ua раніше аналізував проблему колабораціонізму серед наших громадян. Війна виявила відразу кілька особливостей, пов’язаних із цим явищем. Перша – серед зрадників досить незначна кількість відомих і впливових людей у своїх регіонах. Так, є мери і голови окремих тергромад, але зі статусних осіб – колишній мер Херсона Володимир Сальдо, якого начебто труїли, проте він вижив, екс-депутат ВР і депутат Запорізької облради Євген Балицький, він ще живий, і нардеп від "слуг народу" Олексій Ковальов. Він вже пішов на концерт до Кобзона. Переважно зрадниками стали люмпени і невдахи на кшталт херсонського богера Кирила Стремоусова, які вирішили, що їхній час настав, або ж відверті українофоби, як підірвана народними месниками "ректорка" із Херсону Тетяна Томіліна. Всі ці особи свідомо обрали долю Гіві і козачків із тимчасово окупованого Донбасу, ліквідованих після зради. Загалом же загарбникам не вдалося знайти підтримку серед більш-менш серйозних людей у регіонах.

Друга особливість – переважно колаборанти раніше опинялися в полі зору відповідних органів, у тому числі і за свою антиукраїнську діяльність, проте виходили сухими з води. Факт безкарності зла у минулому обов’язково доведеться враховувати, коли йтиметься про обрання міри відповідальності колаборантів. Ми добре пам’ятаємо, скільки було розмов навколо закону про колабораціонізм. Потрібен – не потрібен, кого таврувати зрадником, а кого ні. 3 березня Верховна Рада підтримала законопроект №5144, згідно з яким Кримінальний кодекс доповниться статтею 111-1 "Колабораційна діяльність". Вона вводить кримінальну відповідальність за співпрацю з державою-агресором, її окупаційною адміністрацією або її збройними чи воєнізованими формуваннями у військовій, політичній, інформаційній, адміністративній, господарській та трудовій сферах. Зрада карається тюремним ув'язненням терміном на 15 років, а також передбачає обмеження доступу до зайняття посад, пов’язаних із виконанням функцій держави чи місцевого самоврядування. Тоді Depo.ua нагадував, що за рік до російського вторгнення, 23 лютого 2021 року, "Європейська солідарність" ініціювала зміни до Кримінального кодексу з посиленням відповідальності за колабораціонізм, а наступного дня, 24 лютого, свій законопроекти внесли "слуги". Після цього тему почали активно забалакувати і політики, й експерти – про це Depo.ua свого часу детально писав. Зрештою важливі законопроекти поклали під сукно і повернулися лише у березні 2022-го за принципом "краще пізно, аніж ніколи". Простіше кажучи, за юридичною казуїстикою правників і галасом правозахисників було втрачено дорогоцінний час.

Третя особливість – зі звільненням частини Харківщини, яка перебувала під окупацією де з початку війни, де з березня чи квітня, проявилася ще одна проблема: серед людей, які пішли на співпрацю з окупантами, є маса бюджетників. Зокрема, мер Ізюму Валерій Марченко повідомив, що в його місті таких – кожен п’ятий із тих, хто лишився. Серед них директори шкіл, вчителі. Якщо досі переважно стикалися з корегувальниками, навідниками, шпигунами в держорганах чи на військових підприємствах, кіберзлочинцями, які працювали на ворога, з призначеними гауляйтерами, які безсумнівно потрапляють під визначення зрадників Батьківщини, то зараз виникає проблема, що робити з вище зазначеною категорією громадян. Частина з них втекла на росію. В міністерстві освіти країни-агресорки підтвердили, що пригріли у себе директорів і вчителів, які співпрацювали з окупантами. Кількості перевертнів, правда, не назвали. Але на росію точно втекли не всі. Таких вже ловлять під час зачистки звільнених територій.

Чому з колаборантами варто вчиняти, як норвежці з терористом Брейвіком

Журналіст Володимир Золкін опублікував статистику – українські суди з моменту російського вторгнення винесли 334 вироки колаборантам: 64 за державну зраду, 75 за сепаратизм (сюди потрапили вояки з "ЛДНР"), 19 – за корегування вогню, 101 – за виправдання російської агресії, 75 – за колабораціонізм. Золкін уточнює, що більшість покарань за цією статтею позбавляє права займати державні посади протягом 10 років. Тобто на 15 років таких негідників не саджатимуть, але й викладати у школі, маючи судимість по статті "колабораціонізм", вони не зможуть. Щодня кількість засуджених зростатиме. Після деокупації Харківщини, а потім і Херсонщини очевидно, цифра збільшиться суттєво. 

Якщо комусь здається, що процес засудження зрадників повільний, то це враження помилкове. Проблема в тому, що є різні випадки – хтось із колаборантів свідомо співпрацював з ворогом, прославляв окупантів, а хтось пішов на співпрацю з примусу. Згаданий мер Ізюму розповів, що незгодних працювати на агресора ув’язнювали й били. То ж серед людей були ті, хто зламався. Не варто забувати, що люди на тимчасово окупованих територіях не мали зв’язку, а інформацію часто отримували лише з російських джерел. Тобто необхідний індивідуальний підхід при розслідуванні фактів колабораціонізму. Чиновники, директори шкіл і дитсадків, посадові особи вузів, підприємці, депутати, які допомагали окупантам, не повинні мати жодної індульгенції. Але цілком можливе пом’якшення, якщо особа не лише визнає провину, а свідчитиме про злочини окупантів. З огляду на це резонним виглядає публічність судів над колаборантами. Їх показ матиме позитивний пропагандистський ефект – не тільки зніме з порядку денного розмови, що зрадників не карають, а стане повчанням для інших перевертнів.

Але якщо з покаранням все більш менш зрозуміло – у Кримінальному кодексі чітко вказано, кого і за що судити – то проблема, як уникнути повторення зрад у майбутньому, лишається дискусійною. Можна спробувати з часом виявити і посадити всіх запроданців, або хоча б винести їм умовні вироки чи вироки з відстрочкою виконання, а можна на прикладі цих осіб показати суспільству, як вони розкаюються, перероджуються з "ватників" на свідомих українців. Через усвідомлення і спокутування провини.

У нас іноді кепкують з приміток до окремих вироків – підсудний має прочитати кілька українських книжок, вивчити на пам’ять Конституцію і гімн України. Мовляв, це запроданців не перевиховає. Всіх, звичайно, не перевиховає. Але, по-перше, Україна зможе продемонструвати свою цивілізованість – ми визнаємо колаборантів злочинцями, але даємо їм шанс виправитися в обмін на свободу – тут поле діяльності широке, від добровільної роботи в лікарнях, госпіталях до відбудови зруйнованого орками. По-друге, просто запроторити зрадника до в’язниці замало, він чи вона там мають розкаятися. І їхнє каяття повинне стати публічним. Водночас суспільна думка визначатиме, чи варто таких людей після каяття випускати на волю або ж зменшити їм термін ув’язнення.

Ось, приміром, відомий усьому світові "норвезький м’ясник" Андерс Брейвік. У 2011 році він здійснив теракти у своїй країні, внаслідок чого загинуло 77 осіб. Спочатку злочинець поводився зухвало, провини не визнавав. Йому суд присудив 21 рік тюрми, це найбільший термін у Норвегії. Місце ув’язнення Брейвіка для наших зеків нагадувало рай. Вистачало незадоволених і в Норвегії, тих, кому життя терориста у тюрмі здавалося безтурботним. З часом злочинець визнав провину і став подавати апеляції про дочасне звільнення. Проте в його щирість суспільство не вірило, так само як і правосуддя. В останнє він подав позов з вимогою перевести його з одиночної камери, бо, мовляв, порушуються його права. У Мінюсті Норвегії відповіли: взяли позов до відома. Тобто, Брейвік може скільки завгодно грати на публіку, заявляти про порушення його прав, але раніше вийти з тюрми він має шанс тільки в тому випадку, якщо переконає норвезьке суспільство у справжньому каятті. Допоки цього не буде, він сидітиме. Так само із колаборантами – українці зможуть визначати долю кожного з них. Поки наше суспільство не готове виявляти милосердя до таких співгромадян, але не можна виключати, що хтось із сьогоднішніх перевертнів таки виявиться щирим у своєму покаянні.