Зірвані переговори про миротворців ООН на Донбасі: До чого це призведе

Depo.ua продовжує відстежувати ситуацію навколо війни на Донбасі. Питання залучення миротворчого контингенту ООН для вирішення військового конфлікту, спричиненого вторгненням Росії, останнім часом було чи не другою за важливістю темою після звільнення заручників. А в стратегічному вимірі – навіть першою.

Ідея щодо миротворчої місії ООН на Донбасі далеко не нова, але реальних обрисів почала набувати після того, як її 22 серпня 2017-го року під час відкриття реконструйованого Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру у Сіверськодонецьку на Луганщині озвучив президент України Петро Порошенко.

"Під час попередніх телефонних переговорів лідерів держав у "нормандському форматі" я наголосив ще одну українську ініціативу – необхідність введення на Донбас миротворчої місії ООН з мандатом Ради безпеки ООН. Це буде гарантія того, що на Донбасі припинять стріляти. Гарантія того, що Росія припинить постачати бойовиків і виведе свої регулярні підрозділи, забере зброю, яку вона поставила для того, щоб убивати українців", – заявив тоді глава української держави.

Варто відзначити, що слова Порошенка викликали певний скепсис в українському експертному середовищі. Зокрема, військовий експерт Дмитро Снєгирьов одразу ж описав підводні камені цього процесу: "На кожному пункті введення миротворчої місії ООН нас чекають підводні камені: голосування, формування бюджету, контингенту, питання розміщення, логістики. Це глухий кут. Взагалі не зрозуміло, чому з 2015-го року в Радбез не були внесені українські пропозиції щодо введення миротворців".

Але президент України випромінював впевненість у своїх діях і згодом, під час Генасамблеї ООН, озвучив головну умову України щодо введення миротворців. Вона передбачає, що мандат місії має розповсюджуватися на всю окуповану територію, включаючи українсько-російський державний кордон. За словами президента, миротворці потрібні для того, щоб не заморозити конфлікт на Донбасі.

Ідея Порошенка полягає у тому, що миротворці ООН (так звані "блакитні шоломи") контролюватимуть російсько-український кордон, чим унеможливлять матеріально-технічну підтримку Росією бойовиків "Л-ДНР".

Однак, Путін зіграв на випередження і 5 вересня оперативно виступив з альтернативною ідеєю відправки миротворців ООН на Донбас, проте на своїх умовах: миротворці повинні бути розташовані лише на демаркаційній лінії між українськими і терористичними силами, і ні на жодних інших територіях, а також містити у своєму складі російських військових.

Згодом, 13 вересня 2017-го року, Петро Порошенко зустрівся з Генеральним секретарем ОБСЄ Томасом Ґремінґером і під час тієї зустрічі сторони скоординували підходи щодо розміщення миротворчої місії ООН на всій території окупованого Донбасу.

Власне, Україні у цьому питанні вдалося схилити на свою сторону весь демократичний світ і заручитись його підтримкою. Зокрема, НАТО практично одразу ж висловив підтримку українській ідеї відправки миротворців ООН в Україну. Згодом і офіційний Вашингтон заявив, що охоронна місія ООН повинна мати свободу переміщення по всьому Донбасу, контролювати українську сторону кордону з Росією і не мати в своєму складі жодного російського персоналу.

Однак, цього виявилося замало, щоб схилити Росію до потрібного нам рішення. Чому так сталося, спробував пояснити посол України в ООН Володимир Єльченко. На думку посла, Росія від початку не хотіла миротворчої операції ООН на території Донбасу.

"Я думаю, що це була просто гра… Їм потрібне або збереження ситуації, яка є на зараз, або так звана "миротворча" операція на російських умовах, яка заморозила б цей конфлікт на десятиліття. Адже ми б отримали таку миротворчу операцію, з якою потім не знали б, що й робити і як її звідти вивести", – висловив впевненість Єльченко.

"Радбез справді був готовий починати роботу над мандатом миротворчої операції, але Росія відкинула практично всі важливі положення і повернулася до своєї ідеї про дивну операцію, де миротворці ООН охороняли б спостерігачів ОБСЄ. Тоді як Україна наполягала, що миротворці мають стояти на державному кордоні між Україною і Росією. І це – "червона лінія", яку ніхто ніколи не перейде. Тому мені здається, що найближчим часом зрушень у цьому питанні не буде. Так, шанс був, але Росія його не використала чи не дала можливості використати його", – сказав Єльченко.

Окрім всього іншого, така позиція Росії вкотре продемонструвала – хто є хто в сучасному світі (хто справді виступає за мир, а хто експортує тероризм). І хоч це мало кого здивувало в Україні, та для ліберального демократичного Заходу потрібно регулярно нагадувати навіть такі очевидні речі – щоб не забували.

Які наслідки це може мати в контексті війни на Донбасі? Тут варто розділяти політичну і військову складові.

У політичній площині ті країни демократичного світу, які останнім часом почали все голосніше демонструвати власну невпевненість у доцільності продовження економічних санкцій проти Росії, повинні отримати певного роду встряску і нагадування: чому, власне, ці санкції були свого часу введені.

З військової точки зору провал переговорів щодо "блакитних шоломів" у зоні проведення АТО означає, що Росія не готова остаточно "зливати Донбас" і налаштовується на затяжний варіант замороженого конфлікту. Тобто, та ситуація, яка сьогодні склалася на окупованому Донбасі, наразі влаштовує Росію і кардинальних змін найближчим часом очікувати не варто.

А це означає, що "позиційна війна" з періодичними "режимами тиші" затягнеться як мінімум до президентських виборів Володимира Путіна, які відбудуться 18 березня 2018-го року.

Простіше кажучи, Путіну хочеться вступити у четвертий президентський термін в ролі непохитного вождя "русского міра". Але це зовсім не означає, що таку лінію поведінки він буде гнути весь час – банально запасу міцності не вистачить. Росія й так нещодавно майже повністю вичерпала свій Резервний фонд і змушена була об'єднати його залишки з Фондом національного добробуту. Це говорить про те, що "країна-бензоколонка" під тиском санкцій банально проїдає свої заощадження, які, рано чи пізно, закінчаться. І тоді, хоче Путін цього, чи не хоче – а йому під загрозою розвалу країни доведеться йти на поступки у геополітичних питаннях. Зокрема, стосовно України.