Як новий фільм Парфьонова про євреїв перекреслив єльцинську Росію

В ці дні в Україні з візитом знаходиться один із найкращих телевізійників пострадянського простору, Леонід Парфьонов. Він презентує другу частину своєї трилогії "Русские евреи". Зрозуміло, чому тут – бо Україна була одним із осередків єврейства в Російській імперії. Для тих, хто не знає про таке явище, як "смуга осідлості", ось вам мапа території, де в тій країні могли жити євреї. Як бачимо, власне Росії – хоч тієї, хоч нинішньої – майже немає, хіба вкрадений сто років тому український Стародуб.

Власне, Росія. В цій країні, в епоху, яку там полюбляють називати "лихие 90-ые", а насправді це був той короткий період її, країни, історії, коли вона була вільною чи майже вільною – було дві людини. Можна навіть сказати, що ці люди уособлювали собою ту епоху. Так от, ці дві людини розуміли і чітко розділяли два поняття – "русские" і "россияне". Це Борис Єльцин, який і увів у вжиток фразу про "дорогих россиян", і Юрій Шевчук із своєю вже підзабутою піснею.

До речі, російські ("русские"; в українській мові немає цієї диференціації – але то не наша справа, не наші нюанси) націоналісти потім Єльцина за тих "россиян" відверто недолюблювали. Чому? Та тому, що він, сам того не бажаючи, відкрив чи не головну таємницю імперії.

А таємниця та полягає у тому, що самі по собі "русские" – це досить бідний у культурному сенсі народ. А та "велика культура", якою люблять похизуватися громадяни із двоголовим орлом на паспорті – вона створена (можливо, тут навіть доречно буде додати "більшою мірою") тими, про кого Парфьонов зняв свій новий фільм. Іноземцями, інородцями, або навіть, зважаючи на ставлення до них імперської влади (і імперського ж народу) – колаборантами.

Так-так, колаборантами, і не треба боятися цього слова. Вся імперська політика, незалежно від географічних та історичних нюансів, ґрунтується в тому числі й на інституції колабораціонізму – себто співпраці з окупаційною владою. Власне, фільм Парфьонова якраз про це – про Лейзера Вайсбейна, який заради успіху в імперських масштабах змінив навіть ім'я і прізвище, ставши Леонідом Утьосовим. І тут, знов-таки, немає нічого дивного – такі тоді були правила гри. (Поцікавтесь при нагоді паспортними даними, зокрема, по-батькові, нинішнього президента ФК "Динамо" (Київ), і чому у колишнього президента "Динамо", його рідного брата, по-батькові інше. Це все – відлуння тих правил.)

Але є одне малюсіньке "але", яке ніхто не помічає. Утьосов – не "русский" єврей, він "российский". Він частина не російської національної культури – а російської імперської. І в єльцинсько-шевчуківські 90-і це помітили б, а зараз уже ні. Бо нині на Росії небезпечно нагадували про те, що "Россия" – це не тільки (і, можливо, не стільки) "русская" країна, скільки імперія, яку зробили такою, якою вона є, оці от колабораціоністи, інородці, які заради успіху зрадили навіть імена і по-батькові.

Цікаво, що в численних інтерв'ю Парфьонов наголошує якраз на тому, що все це культурне надбання героїв його трилогії – воно є частиною "русской" культури, а не "российской". Можливо, це певна установка, яка задана владою і всотана суспільством на якомусь, вибачте, генному рівні – ставити знак рівності між цими двома поняттями. (Бо інакше імперії ж не стане. Найстрашніше для імперії – це самоідентифікація окупованих територій. Чому, до речі, випалювалися розпеченим залізом всі ці "націоналізми", хоч український, хоч прибалтійський, хоч казахський.)

А, може, й ні. У нас люблять захоплюватися Парфьоновим, його професійною майстерністю, геніальністю навіть – але за цим не помічають певних дзвіночків. Ось вам чудовий приклад – шматочок із випуску "Намедни" 1992 року.

Дивитися з 01:36.

"Да, Крым передавался Украине по капризу". Це було знято в ті самі 90-і роки, коли навіть Єльцин говорив, що "проснулся утром, стал думать – что ты сделал для Украины прежде всего". Я вже не кажу про те, що журналісту, публіцисту такого рівня просто соромно оперувати подібними фразами.

А ось ще один момент – з "Намедни" 1995, про Будьонновськ.

Тут претензій до самого сюжету немає. Але якщо поритися в історії першої чеченської війни, то можна знайти таку назву, як "Самашки". Де ціле село просто "зачистили". І було це за пару місяців до Будьонновська. Це нібито різні події, але, коли згадуєш, що перед захопленням російської лікарні було знищення чеченського села, викликають певні асоціації і паралелі…

І ще один епізод – із передачі "Школа злословия", яка ніколи не вийшла в ефір.

Дивитися з 58:00.

Все це, звісно, якісь невеличкі, мікроскопічні недомовки, пересмикування – як у випадку із генерал-фельдмаршалом Паскевичем – але коли вони починають складатися у певну мозаїку, і добре складатися, виникає питання.

(Історія з Паскевичем була під час одного з інтерв'ю Парфьонова, присвяченого тим-таки "Русским евреям". Журналіст спитав Леоніда, чи будуть, крім євреїв та анонсованих грузинів і німців, фільми про інші нації, наприклад, українців. На що Парфьонов відповів, що значення і вклад їхній, зокрема, українців, був не такий вже й значимий, та й такої різниці між цими народами, на відміну від різниці між "русскими" і євреями, немає. Чуєте, як запахло фразою про "один народ"? А коли журналіст закинув Леоніду приклад успішного колаборанта генерал-фельдмаршала Івана Паскевича, то Парфьонов раптом згадав, що Паскевич – всього-навсього "гомельський поміщик", акуратно "забувши" про його українське походження.)

Дивитися з 14:34.

Питання про те, а чи не є пан Леонід банальним російським імперцем, просто прихованим за красивою ліберальною обгорткою?

А тепер я вас доб'ю ще одним відео, в якому герой цієї статті говорить про (увага!) "русскую национальную идею". Якою, на думку Парфьонова, є не нафта і не газ, а "русский человек".

Дивитися з самого початку.

Але – про яку "національну" ідею можна говорити в імперії? В імперії є лише одна ідея – імперська. Вона інакше не функціонує. Коли національні ідеї починають переважати імперські – імперії зникають. Спитайте у австріяків. По-друге – коли, в якій імперії ідеєю була людина? Ідея-фікс будь-якої імперії – це власна велич, ціною в тому числі (в першу чергу!) й людських життів. Або, як мінімум, людської пам'яті, вираженої, зокрема, в іменах і прізвищах – в Лейзері Вайсбейні, якого імперія перемолола в Леоніда Утьосова.

От і виходить, що у випадку з Леонідом Парфьоновим ми маємо справу з оррвелівським doublethink, дводумством, тобто "здатністю дотримуватися двох протилежних переконань одночасно". З одного боку – національна ідея і людина, яка неможлива в імперських рамках, а з іншого боку яскравий і красивий показ успішності саме імперської моделі (он яку культуру світового рівня створили!).

І не треба говорити, що митець – він поза політикою, часом і контекстом. Лені Ріфеншталь теж розказувала після 1945 року, що була поза політикою, що не усвідомлювала всього жаху нацизма. Але її шедевральні фільми, як не крути, добряче прислужилися Гітлеру і компанії. Точно так же, як, на думку однієї з ведучих вищезгаданої "Школы злословия", прислужилися нинішньому російському режиму – який побудований на недавньому радянському – ті самі "Старые песни о главном".