Торг з Будапештом: На що Угорщина натякає Україні

Здається, жодні іншій проблемі не приділяє угорське МЗС стільки уваги, як стосункам з Україною загалом та боротьбі за права етнічних угорців на Закарпаті — зокрема.

Саме таке враження складається, якщо проаналізувати кількість і тон заяв представників дипломатичного органу сусідньої держави.

Зокрема, вчора міністр закордонних справ Угорщини Петер Сіярто встиг висловити свою позицію стосовно одразу двох питань української внутрішньої політики. Першою за часом була заява про невдоволення планами Міноборони України відновити військову частину в Берегово.

Можна багато сказати про ініціативу українських військових — що вже й зробили колеги. І про доречність вкладання мільйонів гривень у руїни, які слід було знести десяток років тому. І про те, що якщо вже Київ вирішив "зайти в Берегово з позиції сили" - то слід було починати з виїзду на місце бригади слідчих Генпрокуратури, які б з'ясували, хто і як приватизував комунальне майно, і хто і з якою метою доводив неприватизовану частину до стану, придатного для зйомок фільму жахів. Після чого місцеві депутати не налаштовували б громаду проти військових, як вони це робитимуть зараз, а вітали б військових, як рідних — в обмін на припиненні справ. І вододіл суперечки пролягав би не в площині "угорці — українські військові", а в протистоянні "київські слідчі — місцеві корупціонери". Можна, врешті, сказати і про сумнівну доречність перебування армійського батальйону на місці, де мав би бути батальйон Нацгвардії. Але якими б не були зауваження стосовно дій українських військових, вчорашня заява угорського міністра закордонних справ стосовно того, де може, а де не може Україна розміщувати військові частини та гарнізони, є спробою втручання у внутрішні справи.

Не так давно, а якщо точніше — минулої п'ятниці, міністр Павло Клімкін заявив, що Угорщина своїми останніми заявами, зокрема щодо місії ОБСЄ в Закарпатті, впритул наблизилася до якоїсь "червоної лінії". Прозвучало майже погрозливо. І зараз, коли Будапешт пішов помітно далі, українському МЗС було б варто ту "червону лінію" чітко окреслити.

На тлі агресивних порад стосовно того, де Україна може розміщувати свої бази, а де — ні, заява Сійярто стосовно того, що його країна вимагає від Києва внести зміни до закону про освіту і відкласти його реалізацію до 2023 року виглядає навіть конструктивною. Хоча є кілька місць, де "конструктивність" зраджує угорському міністру.

По-перше, немає чіткої вказівки, що саме Будапешт збирається змінити в Законі про освіту. Якщо йдеться про повернення етнічних угорців Закарпаття до повністю угорськомовного навчання — то для чого відтермінування дії закону на п'ять років? Він же все рівно нічого не мінятиме? А якщо йдеться про якийсь компроміс — то, витрачаючи сили й час на подібні заяви, чому б цей компроміс бодай в загальних рисах не озвучити?

Ці моменти наштовхують на вельми прикру думку. Конкретні терміни, на які Будапешт пропонує відтермінувати вступ закону в дію (які цілком можна було б обговорювати за столом переговорів) поєднуються в заяві з неозначеною вимогою "змін", яку в реальних переговорах завше можна перетворити на що завгодно — хоч на повну відмову від вивчення української мови етнічними угорцями — це не готовність до реальних переговорів. Це, швидше, передвиборна спроба дещо модифікувати меседж про "безкомпромісний захист прав етнічних угорців в цілому світі" який активно експлуатує правляча партія Угорщини, Фідес. Яка, до слова, в момент апогею скандалу довкола Закону про освіту мала ретинг близько 60%, який зараз знизився до 46-48%.

Як ставитись до цих заяв — вирішувати угорським виборцям. А Україні, здається, варто зачекати на 8 квітня, коли пройдуть угорські вибори, і тоді спробувати почати новий діалог для нормалізації стосунків з непростим сусідом.