Радикалізація Білорусі: Для чого Лукашенко відмазується кров'ю від власних обіцянок

"Потрібно закрити кожен метр кордону". "Від сьогодні жодна нога на територію Білорусі з суміжної сторони, будь то з півдня чи з заходу, ступити не повинна". "В основі української політики лежить конфронтація. І для нас це додаткова загроза, якої ми не мали раніше".

Сьогоднішні заяви де-факто президента Білорусі схожі на клінічний випадок манії переслідування. Власне, і не вперше — Лукашенко виступає в цьому амплуа вже багато років. Нерідко використовуючи симуляцію неадекватності задля досягнення внутрішньо- та зовнішньополітичних цілей. Досить згадати "українських бойовиків у Білорусі", "сплячі терористичні осередки", спонсоровані Німеччиною, Литвою та Польщею, і багато чого іще.

Але сьогоднішній словесний потік білоруського диктатора відрізняється. В першу чергу — інформаційним тлом, на якому він звучить. Оскільки дотепер всі ці "іноземні бойовики" та "німецькі терористи" з'являлися в зручний для Лукашенка момент — після чого так само тихо і зникали без сліду. Як і, наприклад, рішення "перекрити кордон з Україною", яке було озвучено минулого місяця — після чого, користуючись канцелярською мовою прес-релізів української прикордонної служби, "ознак закриття кордону помічено не було".

Натомість зараз, формуючи в лояльних до нелегітимної влади білорусів "синдром обложеної фортеці", білоруський диктатор не обмежується виключно словесними конструкціями. Він радикалізується. Вбиваючи на українській території білоруського опозиціонера Шишова, Лукашенко сподівається на жорстку реакцію Києва — яка б дозволила йому перейти до іще більш войовничої риторики. Віддавши наказ забити до смерті одного з іракських мігрантів десь на кордоні— і заявивши, що це вчинили "литовські нелюди-фашисти", він знову таки малює картину жорстокого і нещадного світу за кордонами Білорусі.

Причина такої поведінки білоруського диктатора проста. Йому вдалося притишити протести в своїй країні, пообіцявши радикальні політичні реформи, нову Конституцію і свій відхід від влади. До моменту, коли щось із цього доведеться реалізовувати, залишається три-чотири місяці — оскільки в лютому було обіцяно референдум. Хоча поки що диктатор робить все можливе, щоб затягнути роботу над проектом Конституції — вносячи сотні правок в текст, написаний абсолютно лояльною до Лукашенка конституційною комісією.

А виграючи в подібний спосіб дещицю часу, Лукашенко займається двома речами — методичним знищенням всього, що бодай віддалік і в темряві може здатися опозицією, та радикалізацією ситуації в країні яка б дозволила йому в разі потреби застосовувати всі методи — армію, російський ОМОН чи горлорізів-вагнерівців. Для того відбувається імітація наростання відсутніх зовнішніх загроз, і навіть провокуються реальні сварки із сусідами.

Лукашенко надіється, що подібна тактика дозволить йому "забути" про власні обіцянки. А ще складається враження, що він боїться. Закатавши в бетон опозицію, яка, можливо, мала надто делікатних та інтелігентних лідерок, щоби воювати з диктатором. Заручившись підтримкою в Москві, оточивши себе стіною спецслужб, спецпідрозділів, та інших "спецлюдей", Лукашенко все рівно боїться. Власного народу, який в кінці зими спитає його: "Олександре Григоровичу, а може, годі?"