Формування "осі зла" чи страх перед талібами: Для чого Іран інтегрується з Росією і Китаєм

Про чисельні, хоч, може, і не завжди доладні дипломатичні ініціативи США в Індійсько-Тихоокеанському регіоні останнім часом говориться чимало — як про альянс QUAD, так і про військове партнерство AUKUS.

Але було б помилкою вважати, що дипломатичну активність у цьому непростому регіоні проявляє тільки Вашингтон. Оскільки сьогодні стало відомо, що Шанхайська організація співробітництва, куди входять Китай, Росія, Індія, Пакистан та пострадянські азійські республіки, прийняла до своїх лав нового члена. Яким стала Ісламська республіка Іран. Це, вочевидь, можна назвати ключовою подією ювілейного 20-го саміту організації у Душанбе.

При тому що Тегеран доволі довго чекав на цей день — заявку стосовно членства було подано іще 2008-го року. Але все якось не складалося. То проти Ірану вводили міжнародні санкції за надмірну любов до заводів по збагаченню урану, то, пізніше, виник конфлікт з членом організації — Таджикистаном, де запідозрили, що Іран допомагає Партії ісламського відродження, яку в Душанбе вважають трохи терористичною.

Але, врешті-решт, всі перешкоди було подолано, і процес вступу Ісламської республіки в організацію розпочався. Потужним адвокатом цього рішення була саме Москва, яка висловлювалася за вступ Ірану в ШОС на двох попередніх самітах.

Стосовно того, для чого Кремлю Тегеран в цій колективній організації, думок може бути декілька.

Якщо згадати історію ШОС — не складно помітити, що виросла вона з так званої "Шанхайської п'ятірки". Котра, в свою чергу, була спробою Росії, Китаю, Казахстану, Киргизстану і Таджикистану налагодити якусь співпрацю для протидії тій хвилі нестабільності, яка здійнялася в Середній Азії під час попередньої громадянської війни в Афганістані між військами Північної коаліції та Талібаном.

Тож і зараз, коли Китай розповідає про плани співпраці з талібами, а Москва закликає "не поспішати" з їх визнанням, розширення ШОС цілком може бути пов'язаним саме із бажанням як Росії, так і середньоазійських республік та Китаю скоординувати зусилля проти ісламських екстремістів. Оскільки Росія та Китай зацікавлені у мирі в регіоні задля реалізації планів із експлуатації надр Афганістану, середньоазійські держави побоюються за спокій на своєму кордоні, а Іран має причини хвилюватися за долю шиїтської хазарейської меншини в населеній радикальними сунітами країні. Поки що таліби знищують тільки шиїтські пам'ятники, але чи не перейдуть вони в якийсь момент до живих людей — ніхто до ладу сказати не може. Тож формальним противником вступу Ірану до ШОС з такої точки зору міг би бути тільки Пакистан, але вплив Ісламабаду на політичну лінію цієї організації складно порівнювати з впливом Москви та Пекіну.

Подібна логіка, цілком ймовірно, і була присутня в сьогоднішньому рішенні. Але нею справа, ймовірно, не вичерпується. Оскільки на тлі зусиль США, які, опираючись на давніх союзників — Австралію, Тайвань та Японію, намагаються протидіяти в цьому регіоні Китаю, та переманювати на свій бік опонентів Пекіну — в особі Індії, В'єтнаму та Сінгапуру, Росії та Китаю логічним є закріпити стосунки з іншими регіональними гравцями за допомогою створення колективних механізмів — в тому числі й безпекових. І це вже зовсім інший рівень геополітичної гри. Який, в недалекій перспективі, передбачає створення біполярного світу зі США та союзниками з одного боку, і Росією, Китаєм та іншими авторитарними режимами Азії — з іншого. І задля спроби реалізації подібного проекту Росія згодна і примусити середньоазійські держави "подружитися" з Іраном, і навіть поставити хрест на ймовірному розвитку стосунків з Ізраїлем, де до промоції іранських інтересів на міжнародній арені ставляться з мінімальним ентузіазмом.