Чи втягне Туреччина НАТО у війну за Катар

Конфлікт довкола Катару, який починався як відносно несподіване і жорстке вузько-регіональне протистояння, цілком сподівано приростає новими, потужними учасниками.

Після того, як великі монархії Перської затоки передали Катару достатньо принизливий список з 13 пунктів-вимог, серед яких не тільки розрив з радикальними ісламістськими рухами, але й виплата "контрибуції", а представники Дохи цілком сподівано відмовились розглядати цей "договір про капітуляцію", активізувались і всі інші сторони, більше чи менше задіяні в конфлікті.

Держсекретар США Рекс Тіллерсон визнав, що ультиматум Ер-Ріяду катарцям буде "важко виконати", і закликав всі сторони перейти до "поміркованої риторики". При тому виводити американські війська з Катару, схоже, Вашингтон не збирається. Свого часу Катар вклав у будівництво бази для американців більше мільярда доларів, зробив найдовшу в країнах Перської затоки злітно-посадочну смугу, і тепер пожинає плоди у вигляді зміцнення власної безпеки. Бо хоч формально призначення бази не передбачає захисту національних кордонів Катару, але як поведе себе Вашингтон в разі, якщо довкола бази засвистять кулі саудівських "визволителів", в Ер-Ріяді не знає ніхто. І, здається, поки не горить бажанням з'ясовувати на практиці.

Натомість зовсім інакше повела себе Анкара. Президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган вважає, що арабські країни, які зажадали від Катару закрити турецьку військову базу, "проявили неповагу" – при тому як до Катару, так і до Туреччини.

І щоби продемонструвати своє ставлення до цієї "неповаги", Ердоган розпочав спільні з катарцями "антитерористичні навчання". А власну базу в Катарі, на якій було заледве дев'ять десятків бійців, замість виводити з країни, почав укріпляти свіжими військами. Відправивши підкріплення, яке, за деякими даними, складає до тисячі "багнетів". Звичайно, до американської бази Ель-Удейд, де квартирують 11 тисяч військових, турецька база все рівно "не дотягне", але навіть тисяча турків, у яких за спиною - мільйонна армія, з половиною мільйона кадрових військових, друга за розміром – а дехто вважає, що і за силою – у НАТО. І ця "братська допомога" турецьких військ може спровокувати Саудівську Аравію на необдумані дії куди як швидше і ефективніше, ніж всі попередні "гріхи" Катару.

При тому прикрість ситуації полягає в тому, що у всіх основних сторонах конфлікту біля керма перебувають вкрай молоді, гарячі, і, дехто вважає, вкрай недалекоглядні керівники. Крон-принци Мухаммед бін Салман в Саудівській Аравії і Мухаммед бін Зайда в ОАЕ з одного боку, молодий та амбіційний емір Катару Тамім аль-Тані, який недавно успадкував трон від батька – всі вони схильні "Щось міняти" в уставленому геополітичному балансі. І очевидна небезпека "жорстких заходів" стосовно Катару, у відповідь на що явно зреагують турки, Іран чи навіть США, може не злякати спадкового принца Саудівської Аравії та його союзників.

І тут як Вашингтон, так і Північноатлантичний альянс опиняються у скрутній ситуації, яка передбачає вибір між поганим – і дуже поганим розвитком подій.

Бо в разі, якщо Ер-Ріяд таки вдарить по Катару – а Анкара відповість, умови договору передбачають, що допомагати доведеться Анкарі, а не Ер-Ріяду. Тим самим підтримуючи Ердогана – загалом, ненадійного союзника, який має свої експансіоністські цілі в регіоні, хоче знищити курдів і встановити "османський мір" в Сирії – і не тільки.

Але й відмова від підтримки Туреччини означатиме, що альянс селективно ставиться до виконання союзних зобов'язань стосовно своїх членів, що може деморалізувати учасників блоку в Східній Європі – і не тільки. І підштовхнути ЄС до створення "паралельних" до НАТО власних військових структур. Тому як Держдепу, так і Столтенбергу доведеться докласти всіх можливих зусиль, щоб не опинитись із таким вибором віч-на-віч.