Повільна ліквідація УПЦ: Чи захоче Зеленський відібрати Лавру в Онуфрія

Гарна ініціатива "слуги" Богданця, але є "але"

Проектом постанови №8012 авторства Андрія Богданця пропонується Кабінету Міністрів передати Православній церкві України у безоплатне користування комплекси споруд Києво-Печерської і Почаївської Лаври. У пояснювальній записці законодавець наголошує на потребі в обмеженні ворожої пропаганди, у тому числі релігійної. Тут він згадує кричущий випадок, коли 20 серпня 2022 року предстоятель УПЦ (МП) митрополит Онуфрій зустрівся з російськими військовополоненими у Києво-Печерській лаврі. Богданець пише: Онуфрій провів з окупантами спільну молитву та благословив тих, хто прийшов на нашу землю вбивати українців і знищувати нас, як націю. При цьому відсутня публічна інформація про те, що митрополит приділяє увагу захисникам України, відвідує спільні молитви на підтримку захисників української держави, чи відвідує поранених у госпіталях, "що не піддається розумінню в сучасних умовах".

Богданець правий, молитва з окупантами мала вкрай негативний резонанс у патріотичних колах. Проте народний обранець із президентської партії не уточнює, хто дозволив Онуфрію проводити такий захід, і хто привіз полонених у Лавру. Таку процедуру могли організувати лише представники владних структур. Навіщо було це дійство? Відповідь також очевидна: хтось у високих коридорах вважає, що картинка молитви Онуфрія з окупантами може позитивно вплинути на росіян. Мовляв, в Україні їхніх полонених не б’ють, а разом з ними моляться за мир. Чи справила ефект така картинка на запутінців? Малоймовірно. А от дуже багатьох українців, і Богданець серед них, роздратувала.

Далі депутат згадує про електронну петицію на сайті президента про розірвання договору оренди УПЦ комплексу приміщень Києво-Печерської Лаври та передачу їх ПЦУ. Ця квітнева петиція набрала понад 27 тис голосів. На неї відреагував президент Володимир Зеленський. У його відповіді вказувалося, що суб’єктом управління державною власністю є Кабінет Міністрів. Тобто уряд міг почати процедуру передачі Лавр ще у квітні, але не почав. Пояснення, чому Денис Шмигаль не поспішає, вочевидь, слід шукати у тих же високих кабінетах, де вважали прийнятною молитву Онуфрія з окупантами.

Маємо розуміти: ні міністр культури Олександр Ткаченко, ні прем’єр Денис Шмигаль не ухвалять рішення про виселення московських попів з Лавр без політичної волі Банкової. Навіть якщо парламент і схвалить депутатську ініціативу Богданця. Візьмемо для прикладу інше церковне питання – санкції проти головного чорта в РПЦ Кирила (Гундяєва) та чортів рангом нижче на кшталт керівника відділу зовнішніх зв’язків Іларіона (Алфєєва) чи псковського митрополита Тихона (Шевкунова), особистого духівника путіна. Верховна Рада ще наприкінці травня звернулася до РНБО з вимогою застосування персональних санкцій проти церковних діячів РПЦ, які підтримують війну росії проти України. Зовсім нещодавно Радбез увів санкції проти 606 російських посадовців, але серед них немає Кирила з його посіпаками.

Спектакль "Як врятуватися від ліквідації"

Depo.ua детально аналізував ситуацію, яка склалася в УПЦ після російського вторгнення. Якщо коротко описати все, що відбувалося починаючи з 24 лютого, то це політичний спектакль, мета якого – вижити у нинішніх умовах, коли зі зрозумілих причин переважна більшість українців негативно ставиться до цієї церкви, і при цьому ще й зберегти свою власність. Можна поглянути на акти цього спектаклю.

Митрополит Онуфрій у день початку масштабного вторгнення засудив дії росіян, назвав війну українців і росіян "повторенням Каїнового гріха" та висловив підтримку нашим воїнам. Під час бойових дій церковні громади УПЦ підключилися до допомоги постраждалим від війни. Але поряд з тим відомо достатньо фактів колабораціонізму серед священиків цієї церкви.

У квітні з ініціативи протоієрея Дніпропетровської єпархії Андрія Пінчука розпочався збір підписів священнослужителів під зверненням провести міжнародний церковний суд над Кирилом. Тоді Depo.ua пояснював, чому ця ініціатива нагадувала піар, і чому вона не матиме наслідків. Власне, так і сталося. Сьогодні вже мало хто й згадує про вимогу кліриків УПЦ організувати трибунал для головного московського попа. А скільки було розмов навколо їхньої ідеї. Однак певну роль громадянська позиція цих батюшок все ж зіграла – митрополит Онуфрій та його найближче оточення зрозуміли, що потрібно щось робити, інакше розбіжиться вся паства. І 12 травня провели засідання синоду – наступний акт спектаклю, – після якого стало очевидно: сановники УПЦ прагнуть одночасно вбити двох зайців. Відкараскатися від звинувачень у зв’язках із країною-агресором і продемонструвати політичну лояльність до діючої влади.

На тому синоді учасники поклали провину за війну на Петра Порошенка й ПЦУ і тут же звернулися до Володимира Зеленського з проханням "зупинити релігійну ворожнечу". Під нею вони розуміють ухвалення в низці населених пунктів рішень про заборону діяльності їхньої церкви. У Держслужбі з етнополітики та свободи совісті на заяви синоду відреагували негативно: містять висловлювання, що можуть бути розцінені, як розпалювання релігійної ворожнечі, образа почуттів вірян та виправдання війни рф проти України. Однак далі реакції профільного урядового органу держава не пішла. Хоча вже тоді могли більш чітко вказати громадянину України Оресту Березовському (Онуфрію) на кримінальну відповідальність за розпалювання релігійної ворожнечі.

27 травня у Свято-Пантелеймонівському монастирі (Феофанія) відбулося зібрання духовенства та мирян УПЦ, яке назвали історичним. Ключове його рішення – оголошення про повну самостійність від РПЦ, посилаючись на грамоту, видану 28 жовтня 1990 року тодішнім патріархом московської церкви Алексієм ІІ (Рідігером) тодішньому митрополиту Київському Філарету (Денисенку). В УПЦ вважають документ своїм Томосом, у той же час опоненти вказують, що це виключно внутрішній документ. Згідно з ним у статуті РПЦ українська церква є "самокерованою з правами широкої автономії". Тобто не незалежною від РПЦ, а самостійною в управлінні. Тоді Depo.ua звернув увагу на дуже важливий нюанс: Кирило не назвав Онуфрія розкольником, а поставився до рішення з розумінням. Що наштовхує на думку про узгодження рішень собору УПЦ МП із РПЦ.

За задумом постановників спектаклю, після цього заключного акту УПЦ більше не матиме ганебної приставки МП, а отже зможе відбиватися від звинувачень у проросійськості чи стосунках із церквою країни-агресорки. А головне – зупиниться процес переходу громад до ПЦУ. Разом із церковною власністю. Церква оновила статут, знявши навіть натяки про зв’язок з РПЦ. Після цього її статус в церковному просторі взагалі незрозумілий. Її незалежність ніхто не визнає, адже на території України автокефальною є лише ПЦУ. Але й ліквідувати УПЦ тепер начебто і нема за що. У такому стані можна пересидіти лихі часи, а далі, якщо все добре складеться, стати в пригоді владі.

Діяти, як латиський президент Левітс

Повернемося до проекту постанови нардепа-"слуги" Богданця. Точніше, поглянемо на його ініціативу під іншим кутом. Днями в Києві гостював президент Латвії Егілс Левітс, відомий тим, що від часу російського вторгнення в Україну ініціював чи підтримав низку заходів, через які біснуються кремлівці. Один із останніх – схвалення Сеймом поправки до закону про Латвійську Православну церкву, які передбачають її автокефальний статус. Левітс пообіцяв митрополиту ЛПЦ Олександру (Кудряшову) повну підтримку держави після отримання автокефалії очолюваним ним філіалом РПЦ. У росії здійняли ґвалт – втручання у релігійні справи, утиски свободи віросповідання, у росіян Латвії відбирають віру і так далі. Насправді ж Левітс зробив дуже цікавий хід: тепер ЛПЦ, щоб зберегти майно і нерухомість у Латвії, вимушена звернутися по Томос до Вселенського патріарха Варфоломія. Дасть він Томос швидко чи за тривалими процедурами – питання на перспективу. Головне тут – держава не ліквідовує православну церкву, а не залишає їй іншого вибору, як стати самостійною. З точки зору церковного права рішення Сейму небездоганне, а от з позиції національної безпеки – сильне.

Щось подібне цілком можна реалізувати і в Україні. Оскільки автокефальна церква у нас вже є, і це ПЦУ, колишню філію Московського патріархату варто підштовхнути до церковного діалогу. Не про небесні пиріжки, а про цілком матеріальні речі. Страх, що відберуть Лаври і виселять з насиджених місць – чудовий стимул. Його може задіяти Кабмін і без постанови Верховної Ради, в уряду достатньо повноважень. Головне, щоб вищі посадовці позбулися ілюзій, що лояльність попів з УПЦ стане в нагоді під час виборів, або що недоторканність цієї церкви забезпечить лояльність до влади окремих багатіїв. Держава має всі можливості раз і назавжди закрити тему розколу православних церков в Україні.