Пропетляти з найменшими втратами: Що означає "незгода" УПЦ МП з Кирилом

Що передувало зібранню у Феофанії

Причин ініціювати зібрання широким колом у вищого духовенства Української православної церкви було три. Перша: захід готувався давно – як відповідь церкви, очолюваної митрополитом Онуфрієм (Березовським) на, як там вважають, недружню до неї діяльність ПЦУ. Але корективи внесла війна. Вона прискорила процес і дещо відкоригувала позицію УПЦ. Про що мова піде далі.

Друга причина: ця церква опинилися в кризовій ситуації через війну, і вийти з кризи церковники вирішили не у той спосіб, в який очікували мільйони українців, тобто розкаятися за просування злочинної ідеології "руського міра", відмовитися від неї і без умов та ультиматумів піти на діалог з ПЦУ.

Третя причина: внутрішня криза спричинила фронду цілої групи священиків середньої і нижчої ланки, тобто тих, хто безпосередньо спілкуються з людьми і чують від них правдиві оцінки діяльності УПЦ МП. Саме ці священики підтримали ініціативу церковного суду над Кирилом. Якби Онуфрій тягнув з великим зібранням і обговоренням непростих тем, то кількість фрондерів зростала б. Простіше кажучи, потрібно було заспокоїти не тільки паству, а й пастирів.

Тому на засіданні синоду 12 травня було ініційоване зібрання за участі єпископів, священників, монахів та мирян для, як сказано в офіційному повідомленні церкви, обговорення проблем церковного життя, що виникли внаслідок війни. Тоді ж члени синоду наголосили, що дискусія з того чи іншого питання не має призвести до виходу за межі канонічного поля і не повинна спричинити нові розділення в церкві. Depo.ua детально аналізував рішення синоду та їхні наслідки. А собор 27 травня не виходив за рамки цих рішень. Хоча в окремих ЗМІ дійство подавалося ледь не як відділення УПЦ МП від РПЦ і перехід до повної самостійності. 

Що вирішили у Свято-Пантелеймонівському монастирі

Собор ухвалив документ із 10 пунктів. У першому засудив війну як порушення Божої заповіді "не убий", але умовчав, хто розпочав війну. У другому звернувся до влади України і рф з проханням продовжувати переговорний процес для зупинення кровопролиття. Тобто попи не закликали росію припинити війну проти України, вони лукаво просять про переговорний процес обидві воюючі сторони. Третій пункт – про Кирила. В УПЦ МП виразили незгоду з позицією патріарха РПЦ щодо війни. Не засудили його обурливі заяви, не узаконили відмову духовенства від поминання Кирила, митрополити Онуфрій та Антоній (Паканич) не оголосили про вихід зі складу синоду РПЦ. Ці питання піднімалися, але в оприлюдненому рішенні їх якось випустили. А незгода – це як глибоке занепокоєння, ним маніпулюють і жонглюють для прикриття бездіяльності. Схожі речі бачимо в політиці ООН, деяких країн ЄС, на них українська влада справедливо ображається, а такі ж само фокуси у виконанні духовенства під проводом Онуфрія не викликають обурення у верхах.

Четвертий пункт: собор ухвалив відповідні доповнення і зміни до статуту про управління Української православної церкви, що свідчать про повну її самостійність і незалежність. Ще одна хитрість. На ній варто зупинитися детальніше. 28 жовтня 1990 року тодішній патріарх РПЦ Алексій ІІ (Рідігер) у Софіївському соборі Києва видав грамоту митрополиту Київському і всієї України Філарету (Денисенку), в якій з-проміж іншого було сказано (мовою оригіналу): "…быть отныне Православной Украинской Церкви независимой и самостоятельной в своем управлении, а Вам, единогласно избранному 9 июля 1990 года епископатом Украинской Православной Церкви, — ее Предстоятелем", але далі: "Украинская Православная Церковь, соединенная через нашу Русскую Православную Церковь с Единой Святой Соборной и Апостольской Церковью, без соборного решения всей Православной Кафолической Полноты да не изменяет у себя ничего, что касается догматов веры и святых канонов". Навколо визначень у цій грамоті та щодо її статусу як раз і найбільше питань. В УПЦ вважають документ своїм Томосом, у той же час опоненти вказують, що це виключно внутрішній документ. Згідно з ним у статуті РПЦ українська церква є "самокерованою з правами широкої автономії". Тобто, не є незалежною від РПЦ, але є самостійною в управлінні.

Крім того, існують й інші важливі нюанси. Україна канонічно є територією Константинопольського патріархату, а не російської церкви. Крім того, право видавати Томос має лише Вселенський патріарх. Що Варфоломій і зробив, видавши Томос Православній церкві України. На одній території за церковним правом не може бути дві автокефальні православні церкви. То ж зміни, які внесуть у статут УПЦ МП, а його зі змінами ще нікому не показували, можуть бути в межах згаданої грамоти. Наприклад, написати, що УПЦ є автокефальною церквою не можна, це розкол. У такому статусі її ніхто не визнає. Насамперед прихожани. Тобто це було б самовбивством.

Тому й не дивно, що глава відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського патріархату митрополит Волоколамський Іларіон (Алфеєв), права рука Кирила, заявив, що собор у Феофанії підтвердив "томос" Алексія ІІ. Своїм рішенням, каже він, УПЦ "ще раз засвідчила, що вона є повністю самоврядною, що її церковний центр знаходиться не в Москві, а в Києві, вона не залежить від Москви ні адміністративно, ні фінансово, ні в якихось відносинах". Але – "єдність між Руською та Українською Церквою зберігається, і ми й надалі продовжуватимемо зміцнювати цю єдність." Ще Алфеєв зробив важливе уточнення: "розкольники" намагаються відібрати в УПЦ майно, "здійснюються рейдерські захоплення храмів, намагаються позбавити УПЦ її законного найменування, намагаються перейменувати її на РПЦ в Україні". Ось і відповідь на питання, навіщо це все було: врятуватися від перейменування.

Відреагував на рішення собору у Феофанії і Кирило. "Ми розуміємо, як сьогодні страждає Українська православна церква. Ми розуміємо, що блаженніший митрополит Онуфрій і єпископат повинні максимально мудро сьогодні діяти, щоб не ускладнювати життя свого народу", – заявив він. Тобто не назвав Онуфрія розкольником, а став на його бік. Що наштовхує на думку про узгодження рішень собору УПЦ МП із РПЦ.

Наступні пункти документу проаналізуємо коротше. Собор затвердив постанови соборів єпископів за період після останнього собору (8 липня 2011 року). Тобто і всі рішення, якими засуджувалися дії Вселенського патріарха з надання Томосу ПЦУ. Це важливий момент для розуміння того, що відбулося. Йдемо далі – собор мав міркування про відновлення мироваріння в УПЦ. Це піар. У Константинополі вважають, що миро має право варити тільки глава Фанару, а настоятелі помісних церков йому при звершенні цього чину співслужать. Себто, в ПЦУ самостійно варити миро не можуть. В РПЦ ж вважають, що правом на це дійство наділені всі автокефальні церкви. Але це не означає, що Кирило надасть таке право Онуфрію. 

Пункт 7 стосується внутрішніх порядків у церкві. Собор вважає доцільним на період воєнного стану надати єпархіальним архієреям право самостійно ухвалювати рішення щодо тих чи інших питань єпархіального життя, що належать до компетенції священного синоду або предстоятеля з подальшим, при відновленні можливості, інформуванням священноначалля. Простіше кажучи, це запобіжник від звинувачень на адресу церковних верхів у колаборації священиків на тимчасово окупованих територіях. Тепер можна сказати: вони ухвалили таке рішення, ми його не підтримуємо.

Наступний пункт стосується духовної опіки мирян, які через війну змушені покинути території бойових дій. Саме на цих територіях в УПЦ найбільше приходів. Нічого поганого в таких планах церкви нема. Правда, і тут є нюанс: церковники бояться втратити паству, люди, побачивши інше життя, опинившись в інших обставинах, можуть прийняти для себе рішення більше не ходити до УПЦ МП.

Дев’ятий пункт – розлогий. Він стосується відносин з ПЦУ і Константинополем. Тут нічого нового – в церкві Онуфрія продовжують засуджувати Томос. Там сподіваються на відновлення діалогу з ПЦУ, однак відразу ставлять умови: припинити силові захоплення храмів та примусові переводи парафій УПЦ; усвідомити, що канонічний статус ПЦУ "значно поступається свободам і можливостям у реалізації церковної діяльності, які передбачені Статутом про управління Української Православної Церкви" (це напівправда, пояснення було вище); для визнання канонічності ієрархії ПЦУ необхідне відновлення апостольської спадкоємності її єпископів (в УПЦ МП продовжують вважати свою церкву старшою сестрою). Зрозуміло, коли ставляться умови для початку діалогу, то його не варто очікувати.

Ну і останній пункт – у ньому собор підносить подячну молитву Господу за можливість братнього спілкування і висловлює надію на припинення війни та примирення ворогуючих. Тут ніхто не побачив молитву за наших бійців і за нашу перемогу.

Декалог УПЦ МП оприлюднено, що далі

Рішення собору спрямовані, по-перше, на своє духівництво: щоб воно не ремстувало, виразили незгоду з Кирилом. По-друге, на прихожан, яких продовжують переконувати в тому, що УПЦ більш самостійна, аніж ПЦУ, а тепер ще й патріотична. По-третє, на владу, в якої патріотичні сили вимагають прикрити церковний оплот "руського міра".

Можна прогнозувати, що процес переходу громад з УПЦ до ПЦУ дійсно може пригальмуватися. На це і робився розрахунок, адже дуже важливо не втратити свої громади саме під час війни, коли рішення про перехід можуть прийматися на знак протесту проти політики верхівки духовенства.

Як може відреагувати влада? Варіантів три. Перший: для того, щоб внести зміни до статуту, УПЦ має відкликати свій позов з Окружного адмінсуду Києва, рішенням якого у квітні 2019 року заборонено вчиняти будь-які дії щодо реєстрації релігійних центрів цієї церкви. Таким рішенням було заблоковано дію закону №2662-VIII, що зобов’язував релігійні структури, центри яких знаходяться в країні-агресорці, перейменуватися. Відтоді влада не рухала цю заборону. У межичасся між відкликанням позову і подачею для реєстрації зміненого статуту УПЦ МП можна влаштувати перевірку. Не потрібно змушувати перейменовуватися в РПЦ в Україні і створювати зайві конфлікти, краще, щоб Державна служба з питань етнополітики та свободи совісті ініціювала аналіз фахівцями відповідності написаного в статуті реаліям. Із залученням інформації від розвідки, від правоохоронців тощо.

Другий варіант – нічого не робити і тим самим закласти бомбу уповільненої дії під релігійну ситуацію в країні. Бо у нас буде дві православні церкви, які люто змагатимуться, яка з них самостійніше. Схоже, в УПЦ МП, чий синод переклав провину за війну на Петра Порошенка і ПЦУ, шукають підходи до нинішньої влади. В Онуфрія вважають, що звинувачення на адресу попередників може гріти душу представниками владної верхівки. Мовляв, ми підтримуємо чинних можновладців в усьому. А ви за це вступіться за нас, щоб ми не втрачали прихожан і майно.

Третій варіант – до діалогу ПЦУ і УПЦ активно схилятиме влада. Так, це процес не одного дня і навіть не одного року. Але йти таким шляхом куди розумніше, аніж відстороненістю сприяти подальшому розколу.