Систематизація цензури: Чому в Зеленського прагнуть обмежити свободу слова

Допоки чинний президент України готувався розповісти по майбутні реформи Української економіки турецьким бізнесменам, представники його політсили вирішили взятися за законотворчу тему, яка періодично спливає впродовж усіх років збройного протистояння із Росією.

Зокрема, мова йде про закон, що визначатиме правила роботи засобів масової інформації в умовах війни. Ініціатором, що характерно, став майбутній депутат Верховної Ради від партії Слуга народу Сергій Швець. Теж — журналіст.

"Як бути зі свободою слова в умовах війни, в умовах надзвичайного, воєнного стану? Поки що це регламентується виключно нормами різних відомств, але це все несистемний підхід... Є у мене така ідея (підготувати законопроект на цю тему – ред.). І все це треба зробити в короткий термін", – констатує без п’яти хвилин народний депутат України.     

Додаючи, що розроблений документ повинен містити і "глосарій війни", тобто пояснювати, "що таке окупаційні війська, сепаратисти, колабораціоністи, які не проголошені республіки" тощо. 

Залишивши поза увагою дещо дивні погляди майбутнього депутата на законодавчу реальність – зокрема, на те, яке відношення до свободи слова і юрисдикції Верховної Ради мають поняття з царини міжнародного публічного права ("окупаційні війська", "сепаратисти"), та питання про те, що таке "непроголошені республіки", зосередимось на суті.

Спроби обмежити свободу слова, яку російські пропагандисти використовували подекуди на шкоду Україні впродовж усіх років незалежності, а в роки збройного протистояння – з особливою активністю, періодично виникали з 2014 року. Втім, до якогось "систематичного результату" вони дотепер не призвели. Не в останню чергу тому, що помітна частина депутатів – свідомо чи підсвідомо – розуміє, що зміна "правил гри" і введення чогось на кшталт офіційної цензури (нехай навіть "військової цензури" – це не так важливо) не тільки викличе обурення в суспільстві, сварку із Заходом та деградацію ЗМІ. Такий курс призведе до перетворення України на Росію.

У цій ситуації цілком можна спертись на вельми широкий і багатий на приклади світовий досвід.

А виглядає він наступним чином – законодавчо врегульовані й систематичні обмеження свободи слова існують на сьогодні тільки в тоталітарних та авторитарних суспільствах.

При тому в переважній більшості засадничих і конституційних документів – навіть у Китаї, Північній Кореї та Росії – свобода слова в тій чи іншій формі гарантується. Винятками з цього правила є хіба що фундаменталістські мусульманські держави, де свобода слова обмежується заборонами на богохульство – ну і знову ж таки Росія, де заборонено "ображати почуття віруючих".

При тому певні обмеження свободи слова, звичайно, існують скрізь. В якості "розумного набору" подібних обмежень можна взяти законодавство і судову практику США.

Де існує Перша поправка до Конституції, яка гарантує свободу слова – і дуже обмежений набір законів та судових прецедентів, які цю свободу обмежують.

Зокрема, заборонені заклики до прямого, негайного і конкретного насильства щодо конкретних осіб чи груп осіб. Наприклад, у 1969 суд скасував звинувачення групи членів Ку-клукс-клану, які закликали до "застосування насильства задля реформування законодавства" – оскільки насильство передбачалось як „принцип", а не як "негайна дія стосовно конкретних осіб".

Заборонені заклики до дискримінації осіб за ознакою раси, віри, статі і т.д. Заборонено неправдиве свідчення перед судом – за умови, що вдасться довести той факт, що автор таких свідчень наперед знав про їхню неправдивість. Заборонена публікація (як і особисте володіння) дитячою порнографією. Заборонено використання промов і уривків, що є об’єктами авторського права. Заборонена неправдива комерційна реклама. Все.

Військові можуть рекомендувати журналістам утриматись від висвітлення тих чи інших військових операцій. Але саме операцій – а не ходу бойових дій цілком. І при тому рекомендувати, а не грозити тюрмою.

Мабуть, найбільш екстремальним прикладом застосування принципу свободи слова в США можна назвати історію рядового Бредлі (тепер – Челсі) Меннінга. Який передав для публікації у ЗМІ сотні тисяч доповідей про інциденти на фронтах в Афганістані та Іраку, досьє на ув'язнених в'язниці Гуантанамо і близько 250 тисяч дипломатичних депеш держдепартаменту США. Це, напевно, був найбільший витік секретної інформації за всю історію людської цивілізації.

Притягнути до відповідальності будь-яке видання, яке публікувало інформацію, розголошену Меннінгом, не прийшло в голову жодному посадовцю в США.

Звичайно, самого Меннінга було засуджено до 35 років в’язниці у 2013 році – і через чотири роки випущено на свободу без права працювати в армії США. Але його судили по статті за розголошення державних таємниць особою, що дала підписку про нерозголошення. Претензій до журналістів – принаймні, у форматі судових позовів – у держструктур США не було.

Фактично аналогічною ситуація зі свободою слова є в континентальній Європі, де до списку виключень зі свободи слова нерідко включають іще й запречення Голокосту.

Тому можна скільки завгодно дратуватись із Насті Станко, яка знімає "не те", "не так" і „не тоді", і взагалі, дратує поважну публіку пошуками таємних тюрем СБУ чи ще якимось дурницями. Але якщо подібну діяльність Сергій Швець запропонує заборонити, а "ЗЕкоманда"цю ідею підтримає – де гарантія, що про наступних українських солдатів, вбитих сепаратистами чи росіянами під час "кривавого перемир’я", ми зможемо довідатись із українських ЗМІ, а не від "ворожих голосів"?

А загалом, все що потрібно сказати про свободу слова – вже сказано. Джеймсом Медісоном, більше чверті тисячоліття тому. "Конгрес... не має права видавати закони, що обмежують свободу слова, друку і права народу мирно збиратися і звертатися до уряду з проханням усунути якусь кривду". Загалом, це все, що слід знати про свободу слова. Інакше виходить Мордор.