Мистецтво створювати ворогів: Як Зеленський робить з Разумкова і Кличка кандидатів в президенти

Ще минулого тижня всі тільки й говорили про відставку столичного голови Віталія Кличка з посади очільника міської адміністрації та призначення на його місце фігури, керованої з президентського Офісу. Навіть називалася дата і місце, коли відбудеться відставка – 20 серпня на традиційному п’ятничному засіданні Радбезу. Однак нічого такого не сталося. Після чого всі заговорили, що наступного разу крісло у Кличка спробують забрати восени. Але при цьому всі притомні експерти вказують, що без порушення закону і без супротиву мера зробити це не вдасться. І нічого, окрім чергового глибокого конфлікту, влада від заміни голови КМДА не отримає.

Також складні часи у вересні пророкують голові Верховної Ради Дмитру Разумкову - ще одному політику, який вже давно дозволяє собі сперечатися з Банковою. Розмови про зміну керівника парламенту ведуться не перший місяць, та досі вони були схожі на такі собі привіти, які передавала йому частина Зе-команди, наближена до голови держави. Однак Разумков продовжує гратися в самостійність, і це дратує ОП. Останню за часом його заяву, що пролунала на урочистому засіданні Верховної Ради до Дня Незалежності, дехто навіть вважає точкою неповернення. Нагадаємо, спікер у присутності президента і високих закордонних гостей зазначив, що в Україні ніколи не приживалися і не приживуться соціальні і політичні порядки самодурства авторитарного і диктаторського типу. Ці слова Зеленський міг сприйняти як особисту образу, хоча про нього конкретно і не йшлося.

Читайте також: Свято, яке здивувало всіх: Чи буде парад Зеленського і до 31-ї річниці Незалежності

Та попри прогнозоване невдоволення Офісу президента поведінкою Разумкова, існують значні сумніви в можливості зміни очільника парламенту. Адже необхідну кількість голосів за його відставку не дадуть самі "слуги". І не тому, що спікер має там багато своїх людей, насправді, близько десятка, а з іншої причини – у монобільшості вже давно навіть президентські законопроекти рідко отримують потрібні 226 голосів. Останній приклад – законопроект про Великий Герб, його підтримало 213 "слуг", інші були відсутні. Влітку контрольованість фракції трохи покращилася, що дало можливість прийняти кілька важливих рішень, зокрема щодо судової реформи, а внесення питання про відставку голови Ради знову розбалансує парламент. Та й групам-сателітам за спасибі підтримувати зміну очільника ВР нема резону. Що ж до інших фракцій, то їх не може не влаштовувати тліючий конфлікт між спікером і Банковою. Чим він глибший, тим більш показовою виглядатиме слабкість президента: якщо навіть своєму, членові команди, не можуть ні закрити рота, ні відібрати у нього керівну посаду, тоді нема чого і кого боятися в принципі.

Мабуть, логічним для влади було би відмовитися від спроб скинути Кличка і Разумкова, змиритися з їхньою самостійністю і просто грамотно запобігати зростанню їхнього рейтингу. Однак ми бачимо інше – президентський Офіс власними руками зрощує собі ворогів. Зрозуміло, що комусь дуже кортить отримати доступ до величезного київського бюджету. І комусь конче необхідно мати керованого голову парламенту, аби потрібні ОП рішення протягувалися швидше і без оглядки на регламент. А ще хтось дуже поспішає зачистити політичне поле від потенційних конкурентів за президентство. Проте цей поспіх дає зворотні результати – навколо названих осіб починають гуртуватися сили, зацікавлені, можливо, не так у зміні президента, як у його ослабленні.

В інтерв’ю телеканалу "Інтер" Зеленський анонсував відставки міністрів, бо вони починають багато говорити, коли нічого показати. Тобто, пертурбації в урядовій команді – ще одна інтрига осені. Не секрет, що останні місяці активізувалися внутрішні ігри навколо Кабміну. І не лише окремих міністрів, а й посади прем’єра. Вже зараз вистачає публікацій, в яких ведеться до того, що в разі соціальних протестів Зеленському доведеться шукати громовідвід. Тому, мовляв, крісло під Денисом Шмигалем гарячішає. От ще одна лінія конфлікту поряд з війною за Київ і за контроль над парламентом. Чим більше таких ліній конфлікту, до того ж одночасно, тим більше сил і ресурсів вони потребують.

Зеленський не перший глава держави, котрого радники і соратники підштовхують до активних дій, що, на їхню думку, посилюватимуть президента, бо прибиратимуть з його шляху опозиційно налаштованих конкурентів. Чи просто фрондерів. Приміром, Леонід Кучма, погодившись на призначення Віктора Ющенка прем’єром, а потім під тиском антизахідних сил – на відставку популярного в народі урядовця, виплекав лідера опозиції і кандидата в президенти. Який зрештою і переміг. Це зараз Леонід Данилович і Віктор Андрійович мирно спілкуються в ложі почесних гостей під час святкування Дня Незалежності, а в 2004-му було зовсім інакше.

Сам Ющенко повторив схожу помилку, але в іншому варіанті - фактично повернув на політичні верхи збитого ним у 2004 році Віктора Януковича. Далі він намагався завадити зростанню "регіоналів", призначивши дочасні вибори. Але у підсумку у прем’єрське крісло повернулася Юлія Тимошенко, з якою Ющенко ворогував до кінця своєї каденції. А головним вигодонабувачем із цієї ворожнечі став Янукович.

Той, здавалося багатьом, прийшов всерйоз і надовго. Він призначив прем’єром Миколу Азарова, в якого не було президентських амбіцій, у Партії регіонів точилися внутрішні чвари, однак на публіку вони виносилися вкрай рідко. Але ворогів собі Янукович нажив навіть не тоді, коли відправив до в’язниці Юлію Тимошенко, (цим він просто зміцнив опозиційні сили), а коли його "сім’я" почала підгрібати під себе всі ласі шматки. Проти цього були не лише опозиційно налаштовані політики, але й донедавна симпатики.

Петро Порошенко за п’ять років президентства встиг нажити сотні ворогів з кола заможних і впливових. Про це можна написати не одну статтю. Хтось назве помилкою відставку уряду Арсенія Яценюка, хтось – спочатку наближення до влади, а потім ворожнечу з Михаїлом Саакашвілі, а хтось – надання посад людям із близького оточення, чим Порошенко зробив себе легкою мішенню для опонентів (як, зокрема, сталося, коли спалахнув "свинарчукгейт").

Всі президенти приречені на помилки. І у всіх є безліч ворогів. Проте найгірше, коли президенти, дослухаючись до порад тих, хто хоче зробити з них пупів Землі, сприяють появі серйозних конкурентів. За два з половиною роки президентства Зеленський також нажив купу ворогів, у тому числі і з числа колишніх соратників. Як тут не згадати відставки першого голови ОП Андрія Богдана, Генпрокурора Руслана Рябошапки, секретаря Радбезу Олександра Данилюка, очільника першого "зеленого" уряду Олексія Гончарука. Ці люди залишилися ображеними на Зеленського. Проте ніхто із них не зміг (або не схотів) стати фігурою, цікавою для тих, хто може вкласти ресурси у конкурента нинішнього президента, такого щоби був не з кола політиків, яких зараз соцопитування виводять на чільні позиції в рейтингах. В такого собі антиЗеленського. Однак варто пам’ятати, що так буде не завжди.