ПДЧ України замість Грузії: До чого призведе "дипломатична атака" Зеленського на керівництво НАТО

Інтенсивність контактів вищого керівництва України із НАТО останніми тижнями б'є рекорди. Не встигли в альянсі перевести подих після зустрічі 9 лютого, коли генсека Столтенберга "вживу" навідав український прем'єр, як сьогодні поговорити з очільником альянсу вирішив вже президент України Зеленський.

Формально все відбувалося дуже благопристойно й дипломатично. Сторони обговорили "актуальні питання реалізації євроатлантичного курсу України та можливості поглиблення практичної співпраці з альянсом", "позитивно оцінили співпрацю", і так далі. Єдиним натяком на реальну тему розмови на президентському сайті був хіба що пасаж про "активізацію політичного діалогу з НАТО у поточному році для подальшого розвитку відносин".

Втім, особливої таємниці з реальної теми розмови український президент все-таки не робив. Оскільки невдовзі після події написав твіт, в якому чесно визнав, що звернувся до Столтенберга з лозунгом "Наша найближча мета – ПДЧ (план дій по членству в НАТО, тобто програма дій з прийняття нових членів альянсу, - ред)". Що конкретно відповів йому Столтенберг на момент написання цієї статті невідомо. Але можна обґрунтовано припустити, що ані ствердної, ані негативної відповіді Зеленський наразі не отримав. Успіхом він би поділився, а у випадку невдачі скромно промовчав би про всю історію.

Насправді саме по собі публічне визнання факту запиту на ПДЧ є досить ризикованим політичним кроком. Оскільки у випадку невдачі вся історія відрекошетить по і без того не надто високому рейтингу Зеленського. Одна річ, коли із закликами стосовно надання Україні ПДЧ виступав міністр оборони Таран чи прем'єр Шмигаль – тоді й відповідальність за наслідки формально лягала на них. Тепер же президент ризикнув поставити на кін власний авторитет.

Чому, насправді, є два можливих пояснення. Або на Банковій мають якісь попередні домовленості з альянсом, які, для закріплення, в ненав'язливій формі роблять публічними. Або, що більш ймовірно, підіймаючи ставки, і практично повторюючи фокус із "Байден, чому Україна дотепер не в НАТО", Зеленський сподівається примусити альянс до якихось рухів назустріч. Які будуть реалізовані якщо й не шляхом надання ПДЧ, то принаймні у формі розширення співпраці між Україною і альянсом. Що чинна влада логічно й неминуче запише собі в актив.

Про найрізноманітніші перепони, які стоять на шляху отримання Україною ПДЧ, Depo вже неодноразово писав. Головні серед них – це як неповна технічна сумісність (яка, звісно, може бути подолана частково до, а частково – і після отримання ПДЧ), так і несумісність інституційна. Яка охоплює процедури військових закупівель, логістики, стосунків ЗУ і підприємств ВПК. Зміни в цій сфері, в силу очевидного корупційного інтересу, будуть натикатись на далеко більший спротив, ніж спільні навчання військ та інтеграція систем зв'язку.

З іншого боку, існує немало проблем і з боку НАТО. Досить задати саму лише Угорщину, яка все ще блокує співпрацю між альянсом та Україною, і змінювати позицію, без значних і поки що не до кінця означених поступок з боку Києва не збирається.

Втім, є фактори, які грають зараз і на користь України. Керівництво та посадовці альянсу довго і ретельно готували грунт до надання ПДЧ Грузії. І зараз, коли там почався політичний хаос з відвертим проросійським присмаком, на Банковій, ймовірно, надіються "стрибнути у вагон" замість Тбілісі. Наскільки подібний розрахунок виправдає себе – покаже час. Важливо тільки, щоби трохи хаотичний і дещо авантюрний процес прискорення інтеграції до альянсу, який практикує зараз українська влада, не відкинув нас у зворотному напрямку.