Україна рветься в НАТО: Чи вдасться Зеленському та Шмигалю отримати ПДЧ

Вчорашній візит прем'єр-міністра Дениса Шмигаля до Брюсселя, хоч і передбачав чимало зустрічей з посадовцями ЄС різних рівнів, найбільший резонанс в Україні викликав саме завдяки переговорам з генсеком НАТО Єнсом Столтенбергом. Під час яких український посадовець задекларував велике бажання "не відставати від Грузії" в процесі інтеграції до Північноатлантичного альянсу — зокрема, в питанні отримання Плану дій щодо членства в НАТО.

Можна, звичайно, засумніватися в тому що саме малось на увазі — чи то прискорення української інтеграції до НАТО, чи, навпаки, сповільнення грузинської. Але, загалом, зрозуміло одне — на цьогорічному саміті лідерів НАТО в Брюсселі, де буде обговорюватися питання стосовно доцільності подальшого розширення військового альянсу, Україна розраховує на якісь позитивні зрушення.

Промова генсека альянсу на цю тему була стриманішою, але й якихось прямих заперечень стосовно українського плану форсувати отримання ПДЧ не містила. Як завше, Столтенберг зосередився на необхідності продовжувати реформи в українській армії, наближаючи її до стандартів НАТО, забезпечувати "демократичний політичний контроль над оборонними інституціями", та продовжувати "боротьбу з корупцією та зміцнення демократичних інституцій".

При тому генсек нагадав, що в 2008 році на Бухарестському саміті було прийняте рішення про те, що Україна у майбутньому стане членом альянсу — і ніхто його не скасовував. "Двері НАТО залишаються відкритими" — звично резюмував він, давши в такий спосіб "заочну" відповідь на Питання Зеленського стосовно "Чому Україна дотепер не в НАТО".

При тому від якоїсь конкретики у вигляді дат нових етапів інтеграції між Україною та альянсом Столтенберг, ясна річ, утримався.

Чи вдасться українській владі отримати План дій щодо членства в НАТО у цьому чи наступному році? Питання неоднозначне, але відповідь на нього, на жаль, скоріше негативна.

Серед причин можна назвати чимало питомо українських факторів. Як, наприклад, відставання (а злі язики кажуть — що й певний "відкат") у реформуванні оборонної інфраструктури, та наші перманентні проблеми у боротьбі з корупцією. Є й зовнішньополітичні перепони, серед яких — конфлікт з Угорщиною, яка продовжує блокувати нашу інтеграцію з НАТО.

Формально ПДЧ, звичайно, це адміністративно-технічний документ. Який визначає механізми та процедури, виконання яких забезпечить, знову-таки, технічну сумісність оборонної структури країни-претендента з відповідною інфраструктурою НАТО. ПДЧ не є гарантією вступу, і тим більше не передбачає будь-яких безпекових гарантій. Але й для його прийняття потрібна політична воля всіх членів альянсу. І для досягнення такого результату Києву доведеться добре попрацювати, щоби зняти заперечення Будапешта.

Але той факт, що на Банковій, схоже, всерйоз вирішили прискорити рух України в напрямку до ПДЧ є позитивом навіть незалежно від отриманого результату.

В першу чергу через те, що політичний намір президентської команди може помітно збільшити зусилля виконавчої влади, спрямовані на досягнення цієї мети. З іншого боку, і керівництво альянсу, яке буде вимушене впродовж найближчого часу на запитання України стосовно ПДЧ відповідати делікатною відмовою, захоче підсолодити цю пілюлю якимось помітними бонусами — починаючи від збільшення кількості спільних навчань та тіснішою співпрацею, зокрема, в чорноморському регіоні, і закінчуючи збільшенням матеріально-технічної підтримки українських збройних сил, створенням спільних тренувальних центрів тощо. І зважаючи на той факт, що саме активна дипломатична позиція забезпечила Грузії істотний прогрес у стосунках з НАТО (попри наявність близьких до українських проблем, у вигляді окупованих територій і також ненульового рівня корупції) — є істотні шанси підозрювати, що активізація роботи українського уряду на цьому напрямку теж буде далеко не безплідною.