Олігархи, опозиція чи Захід: Хто першим пригальмує Зеленського

Чому слабка опозиція – це погано для України

Depo.ua детально аналізував ситуацію, що склалася навколо Конституційного суду після скасування Володимиром Зеленським указу Віктора Януковича про призначення двох Олександрів – Тупицького і Касмініна – суддями КСУ. Учора цих двох суддів охорона не пустила на їхні робочі місця, а Тупицький, як і очікувалося, зібрався до Верховного Суду оскаржувати президентський указ. А ще через звільнення він скликає спеціальне засідання КСУ. На яке прогнозовано його не пустять. Та й навряд чи інші члени суддівського корпусу забажають підставлятися, взявши участь у засіданні за ініціативою опального судді Тупицького. Єдиний варіант для нього повернутися на свою посаду – за рішенням Верховного Суду. Та чи стане воно холодним душем для президента і його радників, котрі стоять за багатоактовим спектаклем зі взяття під контроль Конституційного суду?

У ЗМІ та серед експертів часто згадують прецедент зі Сюзанною Станік, яку "за порушення" присяги разом зі ще двома суддями КСУ у 2007 році звільняв Віктор Ющенко. Ті судді відсудили свої посади, проте на роботу так і не повернулися: Володимир Іващенко та Валерій Пшеничний подали у відставку, а Станік Ющенко знову звільнив, своїм указом скасувавши указ Леоніда Кучми про призначення впертої судді до складу Конституційного суду. Станік продовжувала судитися і таки добилася скасування указу Ющенка, але сталося це вже після зміни влади в країні. Відразу після цього юристка пішла у відставку. Тобто, останній указ Зеленського – повторення дій Ющенка. З огляду на те, що у Верховного Суду є прецедент зі Станік, там можуть вчинити точно так само і з Тупицьким та Касмініним. А можуть не вчинити. І не тому, що у нас не прецедентне право, просто верховні служителі Феміди орієнтуватимуться на суспільно-політичний запит. За президентства Ющенка він відрізнявся від нинішнього. І при Кучмі, і при Януковичу, і при Порошенку.

При кожному з попередників Зеленського була сильна опозиція, здатна тиснути на президентів як у парламенті, так і на вулиці. Зараз опозиція, точніше опозиції, бо у нас традиційно опозиційні сили працюють з різним електоратом, ніяк не можуть оговтатися від "тихої революції" 2019 року, яку виборці здійснили на виборчих дільницях. Сьогоднішні опозиціонери навіть у питанні звільнення двох суддів КСУ опинилися у двоякій ситуації: з одного боку вони намагаються донести до суспільства свої аргументи, чому маневри "зелених" навколо Конституційного суду небезпечні для устоїв держави, але з іншого – захист скомпрометованих суддів лише погіршить рейтинги. Тому, мабуть, багато хто з критиків дій Банкової з такою надією очікує вердикту Верховного Суду: якщо той визнає указ Зеленського по Тупицькому і Касминіну незаконним, тоді можуть з’явитися підстави не тільки говорити про перевищення президентом своїх повноважень, але й якось діяти. Наприклад, порушувати питання про імпічмент, хоча за прийнятим "слугами" законом його реалізувати й неможливо.

Апатія і консенсус олігархів. Як довго триватиме тривожна мовчанка

Та окрім слабкості опозиції на руку Зе-команді працює ще одна особливість стану нашого суспільства – дуже високий рівень апатії. Усі соцопитування демонструють значне невдоволення громадян напрямком розвитку країни, але протестні настрої перебувають зараз на низькому рівні. Події на кшталт тих, які мали місце 20 березня під Офісом президента – виключення з правил. А те, що вони не отримали масштабної підтримки, доводить – зараз вулиця не відіграє важливої ролі у політичному житті, і впливових лідерів вуличних протестів немає.

Наступний момент, який пригальмовував попередників Зеленського – позиція олігархів. При Кравчуку їх ще не було, були впливові "червоні директори", а от іншим президентам доводилося знаходити (або не знаходити, і це призводило до конфліктів) точки дотику з власниками заводів, банків і головне - медіа. Нині, і це добре можна відстежити по інформаційній політиці ключових телеканалів, склався олігархічний консенсус: владу покусують, але особисто президента – ні. В нашій історії таке бувало при всіх президентах. Однак дружні відносини олігархів з очільниками України переважно були короткими – хтось намагався стати близьким другом, інші через ревнощі плели інтриги для розколу пропрезидентських коаліцій у парламенті, підтримували опозиційні проекти, ліпили свої. І навряд чи Зе-команда стане виключенням. Просто питання часу.

Якщо найближчих півроку чи до кінця 2021-го не відбудеться чогось такого, від чого прокинуться виборці, мобілізується опозиція, почнуть рятувати своє добро олігархи, тобто, не буде дочасних виборів, масштабної економічної кризи чи, не дай Бог, великої війни – Зеленський зможе далі діяти за принципом політичної доцільності. Але це не може тривати вічно. Бо, по-перше, у нашій країні політика без гучних скандалів (особливо корупційних) неможлива. По-друге, економічна ситуація в державі не виглядає райдужною, що посилюватиме протестні настрої. І їх обов’язково хтось очолить. По-третє, всі ключові гравці вже готуються до виборів, і можна не сумніватися, що звинувачення на адресу Зеленського у намаганні встановити диктатуру будуть серед головних гасел опонентів "слуг".

По-четверте, і це непокоїть куди більше, аніж спосіб, в який Зеленський хоче позбутися двох суддів КСУ, - у нас відбуваються тривожні процеси у зовнішній політиці. Днями заступник помічника Держсекретаря США Джордж Кент прямо сказав, що телефонна розмова між українським та американським президентами можлива тоді, коли буде підкріплена діями. У той же час від спікерів влади, особливо з президентського Офісу, українцям постійно розповідають, що ми хочемо отримати ПДЧ з НАТО, що ми створили Центр боротьби з фейками і "Кримську платформу", що прагнемо долучити Вашингтон до переговорного процесу з Росією і так далі. Тобто, є інформація, спрямована на внутрішнього споживача, у той же час наші західні партнери розставляють інші акценти.

Це нагадує часи президентства Віктора Януковича, коли Україна активно просувалася до асоціації з Євросоюзом, але потім різко натисли стоп-кран. Спочатку нам розповідали, як ми йдемо в Європу, як все вчасно виконуємо, а потім раз і… умови угоди виявилися невигідними. Тому підемо по гроші до Росії. Той геополітичний фінт Януковича вартував українцям дуже дорого. Тут ведемо до того, що будь-який відступ Зеленського від курсу, котрий експерти назвали "патріотичним розворотом", може бути сприйнятий і в Україні, і на Заході, вкрай негативно.

У той же час перелічені обставини можуть і не скластися, або скластися, проте не відразу. Принаймні, судячи з того, як на Банковій демонструють впевненість у свої діях по суддях КСУ, там вважають, що прийшли надовго, і найближчі роки їм нічого не загрожує. Ну, хіба рейтинг йтиме до низу, але це можна поправити, придумавши якийсь новий технологічний хід. Наприклад, запустити серію референдумів, щоб політики та невдоволені громадяни випустили пару.