ТОП-5 фактів про автокефальну церкву

Depo.ua у світлі новин про початок створення в Україні єдиної української православної церкви вирішив пригадати історію і віднайти цікаві факти про автокефальну церкву, які вказують на те, що у давні часи про Московський патріархат і не чули, а церква була єдиною.

Розквіт церкви на Русі завдяки вдалому шлюбу та насадженню християнства

Спочатку під Автокефальною церквою розуміли місцеву церкву, безпосередньо підпорядковану візантійському імператорові і вселенському соборові. З розпадом Візантійської імперії і втратою значення вселенських соборів під Автокефальною церквою почали розуміти помісні церкви, незалежні від влади Константинопольської патріархії.

Церква у Київській Русі визнавала авторитет константинопольського патріарха, але не була йому підлеглою. Київського митрополита, як правило, обирали і надсилали до Києва грецькі єпископи.

У 988 році після запровадження християнства Володимиром і його одруженням з сестрою імператорів Візантії Анною Церква отримала широкі привілеї, значну автономію, на її потреби надходила десята частина княжих прибутків.Однак не дивлячись на головування у всіх питаннях Константинополя, на Русі творилася своя церква, певною мірою відмінна від візантійської і болгарської. Однією з характерних рис руської церкви був її тісний зв'язок із державною владою.

Прийняття християнства (східного варіанта — православ'я) Київською Руссю мало для неї велике історичне значення. Воно сприяло зміцненню князівської влади, єдності східнослов'янських племен.

У XI-XIII століттях канонічна територія Руської православної церкви (Київської митрополії в юрисдикції Константинопольського патріархату, а також Галицька митрополія та Литовсько-Руська митрополія) поступово поширилась не тільки на теренах сучасних України та Білорусі, а й на частину території Росії, Литви, Польщі, Словаччини, Угорщини та інших.

Занепад церкви після нападу монголів

Вже декілька десятків років Русь намагалися завоювати монголо-татарські племена, але вдалося це у 1237 році, коли на кордонах Русі з'явилося сильне військо на чолі з онуком Чингісхана Батиєм. Військо зруйнувало міста Рязань, Суздаль і Володимир, а 1240 року дійшло до Києва.

Хоча місцевий князь Михайло втік, городяни на чолі з воєводою Дмитром, що його послав Данило Галицький, вирішили оборонятися від нападників. Облога міста була тривалою й жорстокою, і навіть коли монголо-татари подолали міські мури, бої точилися за кожну вулицю й за кожний будинок. На початку грудня 1240 року Київ упав під ударами монголо-татар. Більшість князів потрапили до в'язниць.

Вплив занепаду Константинополя на церкву на Русі

Столиця Візантійської імперії, Константинополь, була захоплена турками-османами під проводом султана Мехмеда II 29 травня 1453 року. Це спричинило падіння Східної Римської імперії і смерть останнього візантійського імператора Костянтина XI Драгаша. Перемога дала туркам панування в східному басейні Середземномор'я. Місто залишалося столицею Османської імперії до її розпаду в 1922.

Хоча Костянтин XI намагався залучити на свою сторону всіх християн, включаючи католиків, і всіляко захищав Флорентійську унію, вважаючи її необхідною для держави, цьому була велика опозиція всередині країни, і особливо серед середнього і молодшого кліру, що не дозволило згуртувати сили в боротьбі проти турків.

Зі смертю Костянтина XI, Візантійська імперія припинила своє існування. Її землі увійшли до складу Османської держави. Грекам султан дарував права самоврядної громади всередині імперії, на чолі громади повинен був стояти Патріарх Константинопольський, відповідальний перед султаном.

Росія сповна використала падіння Константинополя після Флорентійської унії, яка так і не була запроваджена. З'являється міф про спорідненість московських царів із візантійськими.

У 1480 році Константинополь ще стоїть, але Київська та Галицька митрополії вже переживають занепад. Патріарх утратив вплив і почали з'являтися самозванці, які прагнули захопити владу. Крім митрополита Київського у Москві править служби Геронтій, який іменує себе митрополитом Московським, але чомусь претендує на Київську митрополію.

У суперечку цих двох втручається московит Спиридон на прізвисько Сатана. Він вдає, що прибув з Константинополя і має грамоту від Митрополита Рафаїла. Але Казимир - король Литви кидає його за грати, розкривши його брехню. В цей час наступного єпископа обирають українські єпископи, ним стає Симеон. Однак не встигає він посісти своє місце, як на Київ нападають кримські татари на прохання московського царя Івана Третього. Архімандрит Печерської лаври у полоні, а Софіївський собор - пограбовано.

Історики впевнені, що Спиридон-Сатана діяв за вказівкою московського царя, адже під час нападу татарів йому вдалося втекти з в'язниці. Але у Москві його теж саджають, аби він не претендував на владу. Він так і помер у неволі.

За словами історика Володимира В'ятровича, церква на Росії завжди залежала від влади і підтримувала її імперіалістичні плани по завойовуванню інших територій. Саме цей аспект відрізняє російську церкву від усіх інших.

Як з державного рекету народилася Московська церква

В 1240-му, під час навали на Київ, загинув останній київський митрополит домонгольської пори Іосиф. За 60 років, у 1299-му, інший київський митрополит Максим переніс свою резиденцію до Владимира-на-Клязьмі – поближче до нових "господарів". Його наступник перебрався вже до підординської Москви.

Міць князівства-улуса зростала, проте залежність від Київської метрополії та Костянтинопольського патріархату лишалася, і це дратувало. В 1448-му, на Соборі єпископів Великого князівства Московського, було проголошено відокремлення від Києва, тобто фактичну автокефалію. Без жодної згоди Константинопольського Патріарха. Незабаром місцеві митрополити стали називатися не Київськими (і всія Русі), а Московськими. Але легалізовуватися якось було треба. Досягнуто це було за 141 рік існування поза законом з характерною московською "елегантністю".

Наприкінці XVI століття Борис Годунов запропонував Патріарху Ієремії ІІ (Траносу) "пересидіти" безчинства османів, що захопили Константинополь, в затишній Москві. Довірливий Ієремія приїхав дізнатися, що та як, і потрапив до пастки: Годунов вимагав лишити у Москві власного митрополита, а самому Патріарху – перебратися в резиденцію у "древній столиці", тому самому Владимирі-на-Клязьмі. Ієремія з такими бздурами не погодився, і почалася наступна серія годуновського балету: вимоги не тільки визнати самозваного московського митрополита Іову, але й надати йому титул Патріарха. За півроку утримання, по суті, "під домашнім арештом", Ієремія здався, і в 1589-му Москва отримала власну церкву. Щоправда, без права на українські і білоруські землі – їх Москва загарбає приблизно такими ж "законними" методами дещо пізніше.

Зрозуміло, що подія викликала неабиякі нарікання і невдоволення у тодішньому православному світі: правомірність надання Москві "жирних" повноважень довго обговорювалася і оскаржувалася. Та й до підписів під грамотою Собору 1590 року, якою офіційно визнавався Моский патріархат, є чимало неприємних питань.

Константинополь не визнає Московський патріархат на території України

На думку Російської православної церкви, єдиними православними церквами на території колишньої Русі, які мають канонічне спілкування з усіма помісними православними церквами, є Московський патріархат, який має вірних в Україні, Білорусі та Росії; та, частково, Польська і Румунська православні церкви, які мають вірних в Польщі та Молдові, прикордонні території якої також належали до Русі.

Московський патріархат у 1943 році змінив свою назву з "Российская православная церковь" на "Русская православна церковь", однак в Україні його називають "Російською православною церквою" як і в дореволюційний період, адже спадкоємцями православної церкви Русі є також інші українські православні церкви, Білоруська автокефальна православна церква, кілька російських православних старостильних церков та кілька греко-католицьких церков.

Константинопольський патріархат неодноразово заявляв, що не визнає канонічним підпорядкування Руської православної церкви (Київської митрополії) до Московського патріархату. Так, у своєму Томосі від 13 листопада 1924 року Вселенський Патріарх Константинополя Григорій VII пише: "відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії й залежних від неї Православних Митрополій Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонічних правил, а також не дотримано всього того, що було установлено відносно повної церковної автономії Київського митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу".

По суті, з того часу, як відбулася сталінська легалізація Московської патріархії в 1943 році і Радянський Союз почав підтримувати зовнішньополітичну діяльність цієї церкви та використовувати її, як зараз кремль, йдеться у книзі "Україна. Загартована болем".

У своїх стосунках з Українською православною церквою Київського патріархату і Українською автокефальною православною церквою Константинопольський патріархат дотримується позиції визнання цих церков частинами Церкви, які перебувають у розколі.

При цьому у сучасні часи Константинопольський патріархат наполягає на тому, що передумовою визнання автокефалії православної Церкви в Україні має стати об'єднання всіх гілок українського православ'я. А утворення єдиної Помісної православної церкви в Україні можливе за наявності доброї волі Московського патріархату, який ніяк не заспокоїться та не піде з української території, яка колись була Київською Руссю.

Нагадаємо, Київський Патріархат підтримав заяву Порошенка про автокефалію Української церкви.