Не треба убивати надію. Плюси і мінуси "Кіборгів"

Що приніс в український культурний простір головний фільм 2017 року

"Кіборги" – це не просто фільм. Це більше, ніж фільм. Причому ця фраза означає як позитив, так і негатив. В принципі, так завжди буває із знаковими речами. Це ж тільки долар подобається всім (хоч і не менш культова річ у наших широтах). То ж у чому плюси і мінуси фільму про захисників Донецького аеропорту?

Плюс цілком очевидний і він насправді величезний. В країні, яка до сьогоднішнього дня залишається по суті розділеною на дві частини – власне Україну і, називайте як хочте, "УРСР з айфоном", ПіСУАР, "Новоросію" (і мова не тільки про окуповані райони Донбасу; ви думаєте, на неокупованій мало адептів русско-"новоросского" міра?) – обов'язково мала з'явитися якась одна панівна ідеологія. І в кіноформаті також. Ну от, нарешті з'явилася. І кількість глядачів, реакція на фільм, очі – палаючі чи навпаки, зі сльозами – є чудовою ілюстрацією потрібності цієї стрічки.

Український кінематограф взагалі бідний на явища, та просто на фільми, які можна дивитися і не плюватися – а фільмів подібного калібру, здається, і не було зовсім. Ось вийшов "Червоний", тепер "Кіборги". Був ще не дуже вдалий (в першу чергу з організаційних причин) міні-серіал "Гвардія". При усіх недоліках, ці фільми окреслюють одну дуже важливу річ – тут є Україна. Не щось там аморфне, з "братскімі народамі", а Україна. Із своєю історією, із своїми міфами, героями, епосом і усім іншим, що є в джентльменському наборі будь-якої нації, що твердо і упевнено стоїть на ногах.

Мінусів, якщо не вдаватися у кінематографічні нюанси (це все-таки художній фільм, не забувайте; бо багато хто чомусь вимагає від "Кіборгів" прямо документальної точності – розкажіть це Оліверу Стоуну і його JFK), можна назвати два.

Перший, неоднозначно сприйнятий – це мова. Адепти "документальності" не бачать нічого в тому, що фільм, як це ведеться в нашій лінгвошизофренічній країні, двомовний. Між тим, на початку 90-х, коли український культурний простір вибудовувався фактично з нуля (і як вибудовувався – згадайте вибух української музики, який зупинили тільки великі московські гроші), в фільмах навіть КДБшники говорили літературною українською. Передивіться підзабутий фільм "Вперед за скарбами гетьмана". І нікого не бентежило, що це не має ніякого зв'язку з реальністю (може, тому, що тоді не було Facebook?) – художнє кіно це далеко не завжди примітивне відображення дійсності, це творення нового простору, нової реальності. Якщо ж автори сподівалися не на миттєвий успіх, а на довге тележиття стрічки в Україні – не зовсім зрозумілий цей мовний прийом. Смак епохи майбутні покоління відчують із документалістики, з книжок, підручників та фотоальбомів. А так вийшло, що фільм отримав зайве акцентування на мовному питанні. Очевидно ж, доки український суспільний простір не стане повністю україномовним, це питання не буде зняте з порядку денного.

Другий мінус, можливо, іще важливіший. Це убивство головного героя, Серпня. Можна багато нарікати на голівудський кінематограф, дорікати шаблонністю, іншими подібними речами – але от чого у них не відняти, так це розуміння того, як і що працює. Зокрема, в героїко-епічних сагах. "Кіборги" – не "Твін Пікс", у фільмах такого жанру, такого характеру, фільмах з таким меседжем не можна убивати головного героя. Це убиває всю ідею фільму. За словами тих, хто уже подивився фільм – убиває надію. Навіщо убивати надію? Навіть в "Червоному", за всієї ненатуралістичності картини, фінал оптимістичний – головний герой виживає і йде далі. (Ненатуралістичність у тому, що "йде далі" він все одно у Радянському Союзі, і рано чи пізно його спіймають – але кого хвилюють такі умовиводи під час сеансу.) А тут – убивають. Ти прийшов на сеанс, дві години на екрані і в душі боровся із ворогом – а потом тебе раз, і немає. Це створює відповідний настрій.

Автори роману "Ера милосердя" розповідали, що під час зйомок фільму за цією книжкою (фільм ви знаєте під назвою "Місце зустрічі змінити не можна") від них зажадали змінити фінал – залишити в живих кохану дівчину головного героя, Варю. Саме з міркувань оптимістичності фіналу. Бо інакше навіщо тоді усе оце?

До речі, про "світло в кінці тунелю". В українській історії – ХХ століття, практично наших днів – є прекрасний сюжет, біографія останнього упівця Ілька Оберишина, який не просто залишився живий після років боротьби із комуністичним режимом, але й був вільним. Сорок років боротьби – з режимом, з собою, із самотністю. І фінальний кадр – Тернопіль, вокзал, гімн України і оголошення по радіо про результати всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. Чи ж це не гідний фінал героїчної саги?

Може, українським кінематографістів треба просто залишити свіжу історію, яка ще не завершилася і є направду незагоєною раною, на майбутнє? А зайнятися тією ж історією Оберишина чи, якщо копнути глибше, перемогою під Конотопом (зараз би це було б більш ніж актуально; а як би вата показилася!). Не треба убивати головних героїв і надію хоча б у кіно.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Головна