Актор з Криму: Про зраду в українському театрі під час окупації та знущання з вишиванок

Ніко Лапунов – людина-оркестр. В театрі він вміє майже все: ставити п'єси, робити декорації, грати ролі, писати сценарії і працювати зі світлом. Хіба що оркестром не керує. В Криму, де Ніко прожив останні 13 років, його знали як актора і режисера Кримського академічного українського музикального театру, режисера арт-центру "Карман" і викладача.

А зараз – як автора щемливих вишитих мультфільмів про Україну, Сенцова і окупований Крим. Вишивка, в яку Ніко колись ховався як у чарівний світ від болю і відчаю, поступово стала головною справою його життя. Нещодавно він відкрив власну студію і навчає рідкісним технікам вишивки.

Журналісту Depo.ua Ніко розповів, що коїлося з Українським театром під час окупації і чому він не піддався на обіцянки росіян і як вишиванка стала останньою краплею в його рішенні поїхати з Криму.

В червні 2014 він переїхав в Миколаїв, працював завлітом в академічному театрі драми та музичної комедії, потім – головним режисером в театрі ляльок. Жив в сторічній хаті без опалення і водоводу, топив грубу, носив воду, пік хліб. І вишивав – увесь свій вільний час. В серпні минулого року Ніко виклав перший свій мульт "Де я?". Це автобіографія. Мало хто з вимушених переселенців може дивитися це відео без клубка в горлі.

Потім були "Вишита молитва" і "Моя Україна"

Кілька місяців тому він перебрався до столиці, закинув театр і повністю присвятив себе вишиванню. Знімає мультфільми, викладає і створює авторські моделі. Днями, до 41-річчя Олега Сенцова він випустив своє нове відео – портрет Олега, вишитий онлайн під пісню сестер Тельнюк "Мені однаково" на вірш Тараса Шевченка. Це перший мультфільм з серії про кримських політв'язнів.

- Знаєте особисто Сенцова?

- Ми не знайомі особисто, я його бачив тільки раз. Портрет хотів передати Олегу через його подругу, але мені сказали, що краще подарувати особисто, коли він вийде.

- В Кримському українському музтеатрі ще хтось був за Україну, чи ви були білою вороною?

- Була ще одна людина крім мене. При тому, що це був український театр і там служили люди з Запоріжжя, Кривого Рогу – з українських міст, вони там виросли, вчилися. Дивина.

- Це пропаганда на них так вплинула?

- Гадаю, що ні - більше за всіх хотіли на Росію ті, хто був у великих російських містах, а самої Росії не бачили.

І крім цього, спочатку їм (співробітникам театру, - ред) майже по 40 тисяч рублів платили, розповідали, що всі дипломи будуть дійсні. Підтримували цю ейфорію від "повернення".

А тепер платять 15 тисяч, багато дипломів визнали недійсними, позвільняли людей. От коли я дізнавався, що того звільнили, чи той пішов, дуже хотілося побачити їхні очі. Ну що, докричався? Хотів Росію? Отримуй. Не можу сказати, що я злорадна людина, але хотілося

- Ну добре, всі повелися на високу зарплатню і привабливі обіцянки. А ви чого не повелися?

Я на той час працював в приватному театрі, зарплатня була - дай Бог кожному. Нарешті після аварії борги роздав (в 2010 році Ніко збила машина в центрі Симферополя, - ред), якось почав не задумуватись, що їсти завтра, бо це в мене завжди було, я працював в дельфінарії влітку – ми нічне шоу робили.

І я їздив по Росії з гастролями, бачив, як там живуть – 25 км від столиці і у людей газу нема, доріг нема. Цензура, обшуки. Там вже тоді починався тоталітарний режим.

От хто хунта.

- Тобто, це у вас були такі суто практичні міркування?

Мені сказали – ти подумай, це все ж таки перспектива, їздитимеш більше з гастролями, матимеш великі гроші. Але я бачив, що коїлося в Криму в той час як президент, великий Пу, розповідав, що "там наших військових нема". Не знаю, воно якось одразу… огиду відчув.

Я дуже вдячний Путіну за те, що в половини України з'явився громадянський стрижень. До цього ми були як оте гівно в ополонці. Звісно, були люди різні, але я був гівном в ополонці. Плив за течією. Ну люблю українську кухню, побут, вишивку і люблю. Ну живу в Україні і живу...

- Коли ви перейшли на українську мову в побуті?

Я знав її, але не говорив – в принципі, як майже всі кримчани. А заговорив тут: ми зустрілися з Єрмаковим Андрієм (інженер з Луганська і відомий вишивальник, ред) і якось так клац і перейшов на українську. Потім познайомився з Юрієм Мельничуком (майстер народної вишивки, - ред), ми пішли в музей Гончара, і я думав : "Боже, це ж музей Гончара, треба так старатися!". Я досі частково перекладаю в голові з російської, але вже менше

- Складно було?

Зараз вже ні. Я вже і викладаю українською

- Ви виїхали з окупованого Криму через три місяці після "референдуму". Щось стало останньою краплею чи просто збирали гроші на переїзд?

Увесь цей час я збирав речі, дійсно збирав гроші, бо переїзд – це справа недешева. Я вагався, думав, може розсмокчеться. Я вірив спочатку, що прийдуть українські військові і надають їм по сусалам, вимкнуть світло, воду, щоб вони зрозуміли, що вони без України. Але нічого не відбулось, я бачив біснування "самооборони прямо в себе під вікнами". ОМОН ночував в спортзалі МВД, водили туди повій. Таке там коїлося, страшне!

А останньою краплею… 13 років, кожного літа я ходив по місту в вишиванці, яку вишила мені бабуся і ніхто нічого не казав. Це була моя літня одежина, дуже зручна.

В травні 2014 бабуся померла, я не зміг виїхати до неї на похорон на материк, тому вирішив зібрати у себе друзів, які ще залишилися і її так пом'янути. Я прийшов на базар у цій своїй вишиванці і кожен з тих людей, які увесь цей час мене знали, у яких я купував кожного дня, вважали за потрібне сказати мені щось гидке. Мені здавалося, що ще трішки і на мене б напали с кулаками. За вишиванку.

Тоді я вже остаточно вирішив, що я тут не залишуся.

- А в Сімферополі у вас була своя квартира?

Це була комуналка, але моя. Відомче житло у дворі кримськотатарського театру, там були гримерки, які згодом перебудували на кімнати для артистів.

- Ви встигли ще кілька місяців пожити в окупованому Криму. Як за цей час змінювалися люди?

Скажу російською, бо слова не підберу – стервенели. Вони ставали все більш злими, ворожими до всього українського, настороженими.

- Виникають асоціації з 1937 роком...

Відчуття 37 року почалося, коли людей почали викликати на допити в ФСБ. Коли Галю Джикаєву (проукраїнська активістка, тоді – художній керівник арт-центру "Карман", - ред) викликали по справі Сенцова, я сидів в кафе через кілька столиків і дивився, щоб її нікуди не забрали.

- Страшно було?

Дуже страшно.

А в мене грошей було тільки на одну чашку кави і я три години сидів її цмулив, зовсім "без палева". Вони, ті ФСБ-шники мене одразу впізнали, всі наші фото висіли в групах АРТ-центру "Карман".

Можливо я і вишивати тоді почав сильно. І випивати. Тоді я пив, страшне, кожного дня приходячи з роботи – там одні ватники, вдома ватники ідеш додому через ОМОН – повний двір цього бидла. Взагалі від тієї обстановки нерви були на межі, в мене почалися сильні подразнення шкіри, обличчя "обсипало", волосся лізло. Лікар порадив не нервувати (сміється)

Вишивати мене ще в дитинстві бабуся навчила. Я щось робив для оформлення костюмів, потім мені захотілося вишиванку, я її зробив. Багато вишивати почав в 2010 році, мене збила машина і майже два роки я лежав. Щоб не з'їхати з глузду, взявся за рукоділля.

Роботи Ніко в різних техніках

- І потім занурилися в цю справу після переїзду, в Миколаєві

Так, я не знав, куди себе подіти. Вишивав аксесуари для вистав, директору піджак новорічний, для конферансу, вишиванку для онуки одного актора і режисера – він знав, що вмирає і замовив онуці сорочку на згадку про себе. Серветки, новорічні подарунки. Воно мені вижити допомогло, і заробити якісь кошти, бо їх не вистачало завжди.

Хоча я не дуже люблю вишивати на замовлення і погоджуюся тільки якщо людина мені подобається і дає волю для творчого простору.

- Скільки у вас вишиванок?

Одна залишилася, стара, в якій я ще в Криму гуляв. Інші племінникам роздав, їм треба.

- А оця мода на вишите, це, на вашу думку, просто мода чи пробудження української національної ідентичності?

Оця мода – в Китаї нашите. Хтось прагне, щоб воно хоч більш-менш походило на ідентичне. Але більша частина все одно носить тому, що зараз носять всі.

- Коли українці перестануть носити вишиванки?

Ніколи. Знаєте, нехай навіть зараз і буде таке, що носять, бо це можна. З часом все одно люди почнуть цікавитися значенням орнаментів і китайський непотріб відійде. В автентичній справній сорочці ручної роботи зовсім по іншому себе відчуваєш. Це якась магія і мені здається, сорочка не зникне.

- Тобто люди будуть більше цікавитися історичною складовою українського костюму?

Так, і я сподіваюся, що держава почне фінансувати документальні фільми про український побут. От спитай зараз в перехожого, як виглядав побут українця, він не відповість. А це ж була ціла система і про неї треба розповідати так, щоб це було не нудно, з любов'ю, з гумором.

Я дуже мрію дожити до того часу, коли Україна почне фінансувати такі документальні серіали про побут, культуру – не ту, де шаровари-віночки, а справжню. На кшталт тих, що роблять ВВС – люди живуть так, як в конкретному сторіччі, за тими правилами готують їжу, перуть, виробляють прилади для роботи.

В нас є багато закинутих селищ, там хати ще вкрито очеретом – тобто є де відзняти документальний матеріал. А потім можна зібрати там майстрів і зробити центр еко туризму. Люди житимуть в хатах, відтворюватимуть старовинний побут. Є багато таких божевільних, що погодяться і я буду першим. Я буду там жити так, як це було в 18-19 сторіччі, відроджувати українську вишивку так, як це було.

- Зараз є така тенденція – вирізати вцілілі частини зі старих сорочок і шити з ними щось нове. Тобто піднесення цікавості до української вишивки за відсутності поваги до неї

Так, це страшна тенденція – деякі дизайнери беруть старі речі, ріжуть їх, пришивають до нових речей і кичаться, що вони врятували річ. Ніби дали їй друге життя.Чи купують старовинну вишиванку і сновигають в ній всюди: на базар піти, борщу поїсти. Хочете дати друге життя – віддайте її до музею і зробіть копію!

Раніше коли сорочка приходила в негідність, вирізали вишивку і складали в скриню, це були схеми, за якими родина могла продовжувати свій родинний орнамент.

Зараз є люди, які відмальовують схеми і викладають їх у вільний доступ. Оце я розумію -відроджувати.

- Розкажіть про вашу студію. Чому, наприклад, саме люневільська вишивка а не якась з українських технік?

Люневільською я захопився в 2012 році – побачив таку техніку в Діора і дуже сподобалося, захотілося навчитися. Подруга з Франції подарувала мені перший гачок, я замовив відеокурси, вчився і доходив до всього сам. Так, це трошки довше, але випрацьовуються в процесі нові прийоми.

Чому люневільською почав займатися – в Україні багато людей, які викладають національні техніки, тому я почав робити те, що я вмію. В нас є декілька майстринь з люневільської вишивки, одна навіть вчилася в Лесажа, їздила в Париж, але їхні курси дуже дорогі. Я беру 300 гривень за одне заняття, так би мовити, демпінгую (сміється). Ознайомчий курс – 4 заняття, це 12 годин, за цей час ми встигаємо зробити брошку. Наприклад, отаку

Роботи в люневільській техніці

Ще проводжу майстер-класи з вікторіанської вишивки, норманської, батіку. В Лондоні є королівська школа вишивки, в Парижі є Лесаж, а в нас такого нема.

В мене є мрія, до якої я йду завдяки моїм чудовим інвесторам (вони теж з Криму) - створити школу, де викладатимуть всі світові техніки вишивки. Там буде багато світла і викладатимуть наші українські вишивальники, майстри різних технік. Ми не зможемо дати диплом, але навчимо цьому великому задоволенню – вишивати.