Чому США так зацікавлені в успішній Україні

Скандал з відставкою Абромавичуса – і гострою реакцією на неї з боку США (і не тільки США) зайвий раз продемонстрував і без того очевидну річ. Яка полягає у тому, що в Заходу є своє бачення місця України в сучасній геополітичній системі Європи – і, до певної міри, світу. При тому повернення до "розвиненого кучмізму" в це бачення явно не вписується.

Прописано немало рядків більш чи менш вдалих роздумів стосовно того, навіщо ми Росії, а от питання, задля чого Захід допомагає нам, отримує інтуїтивну відповідь кожного індивіда, яка залежить від його політичних переконань. В результаті ці відповіді сильно варіюються - від "безкорисної допомоги друзям, що проливали кров за демократію" з одного боку, до "наміру знищити населення України і заселити територію генетично модифікованими і ворожими до всього російського марсіанами з секретних лабораторій ЦРУ" – з іншого.

При тому якогось чіткого і зв’язного компендіуму побажань Заходу – окрім закликів до очищення від корупції і слідування демократичним ідеалам, ясна річ, теж не існує. Рівно як і не існує, звичайно, і консолідованої відповіді Заходу на це питання.

Отже, для чого Заходу демократична і суверенна (чи залежна) Україна?

Геостратегічні аспекти

Класичним (щоб не сказати – догматичним) визначенням цілей Заходу стосовно України є створення буферної зони між найсхіднішими членами НАТО та ЄС і недружньо налаштованою Росією.

При тому власне класичне військове поняття буферної зони тут не має особливого значення. Хоча б тому, що традиційний військовий наступ з боку Росії на ЄС чи когось із його членів – з танками, мотопіхотою і гарматами на тягачах є цілковито неможливим. А для авіації чи балістичних ракет, загалом, цілком байдуже, як налаштовані до їхнього польоту мешканці територій, над якими вони пролітають, якщо на те пішло.

Єдиними західними країнами, реально зацікавленими в підтримці "буферної зони", є ті члени НАТО та ЄС, які не впевнені, чи альянс реально і жорстко буде їх захищати в разі початку гібридної агресії проти них. Мова йде, звичайно, про Польщу і Прибалтику.

При тому саме питання створення нейтрально (або негативно) налаштованої до Росії "буферної країни" на Заході можуть вважати розв'язаним – така країна реально постала впродовж останніх двох років, і нікуди вона ближчим часом не подінеться.

Натомість у вестернізації України і її подальшому зближенні з ЄС США все-таки зацікавлені. Але не задля "буферної зони" – а задля підтримки позиції самих США у їх конкуренції з європейськими континентальними центрами влади та впливу. Угруповання проамериканськи налаштованих східноєвропейських держав явно потребує підкріплення.

Звичайно, у теперішньому вигляді – з недопідписаною асоціацією і недооформленим для безвізового режиму законодавством, Україна не видається реальним агентом впливу. Але географічна близькість, розмір і демографічні показники, чисто гіпотетично, роблять з України потенційного східноєвропейського регіонального лідера, як смішно це б не звучало сьогодні. А цей стратегічний інтерес США в Україні явно має довготерміновий характер. Врешті, ще двадцять років тому Польща так само не виглядала потенційним чинником впливу на політику ЄС. Пройшов час, і все стало інакше.

Економічні аспекти

Втім, інтереси Заходу стосовно України геостратегією не обмежується. Оскільки Україна, окрім виключно географічних аспектів, має – чи може отримати в осяжному майбутньому – можливість впливати і на світові ринки. В першу чергу – продовольства та зброї.

І тут США діють набагато прямолінійніше, ніж у геостратегічних питаннях. Наприклад, перехід китайського ринку кукурудзи від США до України був здійснений явно не без усвідомленої участі перших (а не внаслідок наших міжнародно-маркетингових перемог, як можна було б запідозрити).

Насправді у США явно відчували, що наростання політичних протиріч з Пекіном рано чи пізно призведе до розриву цієї "залежності" Китаєм. І тоді немалий – і швидко зростаючий при тому китайський ринок перейде, скоріше за все, південноамериканським виробникам – Бразилії і, в меншій мірі, Аргентині. Стосунки з якими у Вашингтону далекі від райдужних. Натомість "передавши" свою нішу відносно нейтральній у цьому протистоянні Україні, США змогли залишити латиноамериканців без контрактів, і, ймовірно, зберегти за собою певний вплив на поставки продовольства до Піднебесної.

Й історія з кукурудзою – ймовірно, далеко не єдиний ґешефт, який вдасться провернути Україні, в разі, якщо ми зуміємо вибудувати скільки-небудь конкурентний агропромисловий сектор. Зважаючи на те, що США, ЄС та Україна – у відповідному порядку – є, на даний момент, трьома найбільшими експортерами зерна у світі, довірчі стосунки і тут можуть бути вельми корисними – і не тільки для нас. Звичайно, рано чи пізно справа дійде і до конкуренції. Але при тому можлива й співпраця – зокрема, стосовно передачі Україні тих ринків і контрактів, зайти на які Захід з якихось причин не може чи не хоче. А таких – немало.

Окрім агропромислового сектору, США, очевидно, зацікавлені у розвитку українського збройного сектору. Хоча б з тієї точки зору, що в багатьох аспектах Україна конкурує на цьому ринку саме з Росією. Мова йде про випуск недорогої бронетехніки, військово-транспортних літаків, і, головне, модернізацію і підтримку в робочому стані радянських іще збройних систем, наявних в країнах третього світу. Зменшення залежності від російських поставок зброї у дуже багатьох випадках означає автоматичний вихід цих країн зі сфери зовнішньополітичного впливу Росії.

Таким є неповний, звичайно, перелік тих проблем, у вирішенні яких ми можемо допомогти Заходу загалом, і США – зокрема.

І, виходячи з цього бачення нашої ролі, нескладно спрогнозувати, якими є побажання Заходу щодо розвитку українського соціального і політичного життя. Побажання ці, по великому рахунку, зводяться до максимально простого підходу – українська влада не повинна заважати бізнесу (в ефективності якого Захід зацікавлений хоча б заради повернення виданих нам кредитів) – і не повинна виклично-корупційною поведінкою провокувати громадян на нову революцію, яка, в разі втручання Росії, загрожує зруйнувати всі геополітичні плани стосовно України.

Судячи з реакції західних дипломатів на останні кадрові перипетії в українському Кабміні, складається враження, що задовольнити це просте бажання офіційному Києву поки не вдається.