Відхід від "радянщини": Як український ВПК розвертається в бік Заходу

Для України з її досить великою кількістю військових заводів, великою зайнятістю населення в цій сфері і майже повною відсутністю до 2015 р внутрішнього оборонного замовлення така співпраця була вкрай важливою.

Однак на шляху швидкого розвитку і щільного стратегічного партнерства з будь-якою іноземною державою існує кілька вельми специфічних обставин. Перш за все варто відзначити, що весь військово-промисловий комплекс України - по суті спадщина Радянського Союзу і аж до анексії Криму він розвивався в дуже щільному контакті з російським.

Тому, по-перше, у всіх чисто українських зразках була просто величезна кількість деталей і механізмів російського виробництва (і навпаки - але це інша історія).

По-друге, українські інженери були змушені йти в рамках радянських (російських) стандартів озброєння і тому говорити про уніфікацію з західними стандартами не доводилося взагалі.

По-третє, зараз вже зрозуміло, росіяни навмисно обмежували вихід українського продукту військової промисловості на ринки країн СНД, у яких на озброєнні були радянські зразки. Залишаючи країні шлях виключно експорту надлишків військового спорядження і африканський ринок - тут варто згадати величезні партії нашої зброї, які йшли в той же Судан або Ефіопію і Конго.

Тільки після революції 2004 року, коли на якийсь дуже короткий період нам вдалося вийти на прийнятний рівень відносин з США, українські зброярі змогли вийти на ринки таких країн як Пакистан чи Таїланд (цілком очевидно, що всі танкові контракти відбулися майже виключно за рахунок політичної підтримки з боку Вашингтона).

Після 2014 року і розриву військово-технічних зв'язків з Росією наш військово-промисловий комплекс залишився фактично "біля розбитого корита" - ситуація була аховою. Від держави підтримки фактично не було, все, що вдавалося в 2014-2015 рр. так це організувати капітальний ремонт всього, що піднімалося зі зберігання - ні про які фінанси на купівлю і проектування нових зразків мови просто не було. Контракти на надання послуг і постачання запчастин для РФ були анульовані.

Виявилося, що на Заході наша продукція особливо не потрібна, бо фактично радянських зразків на озброєнні там майже немає. І ще - особливо на початку конфлікту західні країни, на словах підтримуючи "боротьбу українського народу" фактично наклали негласне ембарго не тільки на поставку летальної зброї, а й навіть нелетальної. Так - щось передавалося в рамках допомоги, але це були майже виключно бронежилети, каски, сухпайки і таке інше.

Єдиною країною, яка рішуче зробила летальну військову допомогу стала Литва, яка передала кілька десятків 12,7-мм кулеметів і патрони. І це все. Всі інші не те, що нічого не передавали, але навіть не продавали нічого. Настільки був сильний страх втратити добрі стосунки з Росією.

А варто сказати, що Росія на офіційному рівні створювала серйозний тиск на будь-яку країну, з якої починалися розмови про закупівлю зброї. При цьому США не могли особливо допомогти, бо були втягнуті в передвиборчу кампанію, коли всі інші проблеми для американців йдуть на другий, а то й третій план.

Фактично в 2014-2015 рр. для української оборонки залишалося тільки обслуговування Анів по всьому світу, виконання тайського контракту і експорт протитанкових ракетних комплексів від КБ "Луч" і ракет до них.

Проривом став старт співпраці з польським оборонним комплексом. Причому спочатку наша країна була змушена тільки купувати польські технології. Винятком був лише спільний комплекс активного танкового захисту.

Як результат співпраці з Варшавою на озброєнні ЗСУ з'явилися польські безпілотники - розвідувальний Fly Eya і ударний Warmate. Все що "продавили" з нашого боку - так це організація великогабаритної збірки в Чернігові на потужностях "ЧеЗаРа". Зрозуміло, що доступ до технологій мінімальний, але краще, ніж нічого.

Інші спільні проекти з польськими компаніями - як-то зенітно-ракетний комплекс ближньої дії - на даний момент ще не вийшли зі стадії проектної розробки. Однак дуже перспективні. З іншого боку треба розуміти, що польська промисловість нині перебуває не в найкращій формі і багато чого вони нам дати не зможуть.

Набагато перспективнішою виглядає співпраця з турецькими компаніями оборонної сфери, хоча і тут багато що залежить від політичної складової. Існує зацікавленість як турецької сторони в наших технологіях, так і наша - в їх. На даний момент реалізованих чисто спільних проектів небагато. Найвідоміший - комплекс активного захисту Pulat, що є по суті ліцензійною копією розробленого в Україні "Заслін-Л". У 2018 турки переоснастили першу партію модернізованих основних бойових танків М60Т Sabra.

І ось не так давно Міністерством оборони були куплені і турецькі безпілотники Bayraktar - правда, поки достеменно невідомо скільки - один або два комплекси.

З іншого боку варто розуміти, що військово-технічне співробітництво з країнами "другого ешелону" - явно вимушений крок. На даний момент запропонувати для експорту на Захід нам фактично нічого - всі наші реальні розробки, на жаль, знаходяться все ще в рамках радянських стандартів і тому для західних країн нецікаві.

Чисто теоретично їм можуть бути цікаві варіанти модернізації бронетехніки і засобів ППО, але знову таки виключно для "младоєвропейців", техніка радянського виробництва, які все ще залишилися на озброєнні тієї ж Греції (все ще спадок НДР), Болгарії, Словаччини.

З іншого боку ми дуже повільно, але накопичуємо досвід співпраці з іноземними збройними компаніями. Хоч і під "соусом" розробки для іноземного замовника - як це має місце бути з Ан-132D, на якому стоять канадські двигуни і авіоніка американського і німецького виробництва.

Таким чином, варто сказати, що в найближчі роки ми побачимо поступовий розворот нашого військово-промислового комплексу в бік Заходу. Але знову таки за умови збереження поточного політичного курсу як всередині країни, так і по відношенню до нас. Також, це стане можливим, якщо буде супроводжуватися глобальною перебудовою всієї системи. І деякі моменти ми спостерігаємо вже зараз.