Як Угорщина та Румунія можуть легко здолати "українську дискримінацію меншин"

Якби Бухарест, Будапешт та Кишинів справді турбувались про права етнічних меншин в Україні, вони могли б вирішити "мовне питання" без жодних дипломатичних демаршів

Depo.Світ
12 вересня 2017 13:00
ФОТО: depo.ua

Істеричні реакції на свіжоприйнятий український закон про освіту наростають. До Угорщини та Румунії, які вже встигли повідомити про "ніжвспину", порушення прав етнічних меншин, пообіцяти Україні чинити всі можливі капості у міжнародних організаціях і навіть викликати "на килим" посла, вчора по обіді додалась Молдова. Президент якої Ігор Додон сподівається, що Україна відмовиться від нового закону про освіту через порушення прав нацменшин. А також висловив стурбованість "становищем великого співтовариства румунів і молдован, які проживають на території України", і ризикують "піддатися денаціоналізації внаслідок несправедливого закону, введеного в Києві". Справа, вочевидь, видалася Додону вкрай серйозною – він навіть написав про неї у Facebook. Президент Молдови робить це у випадках спроб державного перевороту (як тоді, коли молдовські військові поїхали до України на навчання попри пряму його заборону).

В цій ситуації можна багато і доречно говорити про кількість українських шкіл в Угорщині та Молдові (навдивовиж невелику). Про загальноєвропейські практики (із якими український закон явно не особливо конфліктує). Можна докинути, що свіжоприйнятий закон зіграє і на користь дітей меншин – з тієї простої причини, що після угорськомовної школи вступити в український виш їм складніше, ніж одноліткам з україномовних шкіл, а рівень викладання власне угорської та румунської мов на просторах Закарпаття та Буковини у більшості випадків явно недостатній для успішної конкуренції у Будапешті чи Бухаресті.

А можна просто подумати над тим, що в Румунії та Угорщини є всі шанси самим заопікуватися збереженням мови і етнічної ідентичності своїх меншин в Україні. Їм ніхто не заважає відкривати мовні школи, недільні школи, культурні центри із вивченням їхніх мов. Більше того – в Україні з недавнього часу цілком можливо відкривати і приватні навчальні заклади, де поза загальнодержавною програмою можна вивчати хоч угорську мову, хоч магію вуду.

Більше того, в разі, якби той самий Будапешт відкрив українцям широкий доступ до своєї вищої освіти (наразі можливим було потрапити тільки в університет Сороса, який Орбан старанно знищує), то чимало не те що етнічних угорців – а щирих чи не дуже українців взялися за вивчення угорської мови.

Подібної тактики, до слова, дотримується сучасна Польща. Яка, відповідно, не сильно переживає за долю своєї мови в Україні – бо і власники "Карти поляка", і пересічні українці перед поїздкою на навчання до Варшави, Кракова чи Любліна польську вивчать і самотужки. Можливо, саме тому зазвичай різке у стосунках з Києвом польське зовнішньополітичне відомство зреагувало на закон доволі стриманою заявою: "Українська сторона послідовно заявила, що мета закону, прийнятого 5 вересня, не є витісненням мов національних меншин... Ми переконані, що українська сторона виконує зобов'язання щодо проведення консультацій з нами щодо положень закону, які стосуються використання національних меншин мов".

Поляки спокійні за долю польської мови в Україні – бо і самі дбають про її розвиток, і роблять її конкурентною і цікавою навіть для етнічних українців. І Угорщина цілком могла б піти тим самим шляхом – забезпечивши можливість вивчення своєї мови в Україні всім охочим, і надавши можливість її подальшого використання у освіті чи в бізнесі.

Але про все це можна було б говорити, якби Будапешт, Бухарест чи Кишинів направду переживали за долю українських угорців, румунів чи молдаван. Та штука, здається, в тому, що доля родичів в Україні цим столицям цілком байдужа. А йдеться їм – в першу чергу, звичайно, Угорщині – про можливість зайвий раз продемонструвати свої відданість у справі критики України одній північно-західній країні, яка готова фінансувати енергетичні проекти, кредитувати будівництво їхніх АЕС, і взагалі – бути економічно корисною. Прикро, що цим займаються люди, чиї діди та батьки в 1956 році власними тілами зупиняли радянські танки.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Світ