Цугцванг на західному фронті: Чи потрібно Зеленському залишити міністра Клімкіна

В оточенні Володимира Зеленського збираються змінити низку міністрів в Уряді. І одним із них є голова МЗС Павло Клімкін. Така інформація є в Depo.ua. Її підтверджували й в інших ЗМІ. Та попри це очільник зовнішньополітичного відомства сьогодні прокоментував журналістам своє можливе продовження співпраці із Володимиром Зеленським. 

"У мене є свої принципи, цінності й переконання. Якщо вони будуть збігатися і буде спільне бажання, то будемо розмовляти. Але від того, що ми робили ці п'ять років - а я особисто вірю в те, що я робив - звичайно, не буду відступати", – сказав Клімкін.

Безперечно, Павло Клімкін виглядає професійно на фоні зміни влади, як і весь уряд, попри чутки про можливу зміну міністрів, а також нібито переговори між прем'єром Гройсманом та Зеленським. Він з президентом Порошенком оперативно відреагував на рішення Путіна роздавати російські паспорти жителям "Л-ДНР". Було звернення до США, ЄС, відбувся Радбез ООН. І хоча поки все обмежилося виключно гучними західними заявами, українська повістка дня збережена. Також Клімкін заспокоював захід ще після першого туру виборів, що в Україні все буде стабільно навіть попри можливу зміну президента. 

Звільнення Клімкіна, якого очевидно хочуть в команді "Зе", все одно має бути погоджене з Урядом, а призначити свого очільника МЗС (можливо, ним має стати Олександр Данилюк) Зеленський зможе виключно через "добро" в парламенті. 

Павло Клімкін - це до мозку кісток міністр епохи Порошенка. Саме завдяки чинному президенту він змінив роботу посла в Німеччині на зручний кабінет в МЗС, очоливши міністерство в червні 2014-го. Пропозицію Порошенка по Клімкіну тоді підтримали 335 депутатів у ВР. Після цього в Клімкіна разом із Порошенком були успіхи на зовнішньополітичному фронті - від Асоціації з ЄС та безвізу, до мобілізації та створенні, хоч і незадокументованої, але західної коаліції, яка досі підтримує Україну, педалюванні і збереженні санкційного тиску на Кремль попри перешкоди окремих країн, як то Італії в ЄС. Тривають судові процеси, був навіть виграний суд проти Росії у Гаазі та визнано незаконним захоплення активів "Нафтогазу" під час анексії Криму. Хоч останнє і не зовсім успіх саме МЗС, але все ж - це зовнішньополітична перемога. Також наша зовнішня політика домоглася співпраці із США у постачанні зброї - такі потрібні нам "Джавеліни" стали реальністю.

Але на фоні помітних успіхів, постійного діалогу з ЄС та США, підтримки Заходом наших реформ і курсу, ми маємо історичний конфлікт з Польщею, який не вирішений, а тільки поглиблений. А також гостру освітньо-мовну суперечку з Угорщиною і як наслідок блокаду самітів Україна-НАТО, новий виток якої очікуватиме вже на нового президента Зеленського.

Наявність "мінських домовленостей" можна також покласти як в кошик із позначкою "+", бо вони зменшили інтенсивність бойових дій на Сході, так і занести нам в мінус, бо вони посилили переговорну позицію Росії в очах заходу тим, що вони не виконуються. І байдуже виною цьому є бойовики чи ми самі...

Також в нас загалом немає стратегічного бачення стосовно Москви. Ми дотримуємося санкційного курсу та робимо все можливе, щоб Захід ці санкції зберіг. Але в той же час самі посилюємо позиції Кремль, який лише радіє тому, що у тюрмах має велику кількість українських полонених. Навіть попри мобілізацію зовнішньополітичних зусиль після захоплення українських кораблів і полон наших моряків в листопаді 2018-го, реальних західних санкцій проти Росії за таке нахабство ми не домоглися. Окрім, звісно ж, збереження української тематики у високих коридорах Вашингтона та Брюсселя. Натомість тепер саме Москва в чомусь є господарем на Азовському морі. І попри зростання присутності НАТО в Чорному морі, нас у північноатлантичний альянс поки не кличуть. Так само, як і в ініціативу "Тримор'я", яка була б корисною для України... Звільнення полонених та діалог взагалі між Москвою та Києвом відсутній. Безумовно, Путін очікував на зміну влади і сам не йде на переговори - це його вина. Та все ж українська зовнішня політика для Москви стала так само передбачуваною. Санкції боляче б'ють Москву, вони є досить дорогим задоволенням, але це інструмент на перспективу. Від якого точно виграють глобальні конкуренти Росії. Нам же доводиться дорого платити за їхнє збереження  - як мінімум людьми. Натомість жодних гарантій безпеки, ніякого НАТО чи двосторонніх договорів в нас нема. Ми досі самі по собі. Маємо уявну західну коаліцію без зобов'язань, символічні поставки озброєнь, фінансову допомогу. І все це тому, що інтереси Заходу та наші щодо Росії сьогодні співпадають. 

Повертаючись до Польщі та Угорщини - це той приклад, коли зовнішня політика стала заручницею внутрішньої. Для підняття національної свідомості і власного рейтингу державника Петру Порошенку доводилося грати на історичному фронті, а також питаннях освіти та захисту мови. МЗС не змогло знайти точки дотику з угорцями та поляками. Причому, якщо з другими історичне питання все ж вдалося трошки вгамувати і воно не стало помітним конфліктом, то Угорщина пішла в клінч. Міністр закордонних справ Угорщини Петер Сіярто після мовного закону заявив, що вся надія на Зеленського. Очевидно натякаючи на зміну курсу і наявність більшої поваги до угорської меншини, яку "змушують вчити українську", позбавляючи прав на використання власної мови, гарантованих Конституцією. Таким чином, не з нашої вини, ми отримали конфлікти на західних кордонах. І якщо історію з роздачею угорських паспортів в Береговому вдалося владнати, то глобально порозумітися з сусідом поки не виходить. Угорщина продовжує фінансувати проекти на Закарпатті, виділяти гранти вчителям угорської, допомагати з ремонтами садочків і шкіл, з дорогами... У той же час Україна зовсім не працює з власними нацменшинами за кордоном, а також не робить практично нічого для культурної українізації тих самих угорців у нас вдома. 

Ми не змогли якісно донести угорцям всю небезпеку Росії. І що буде, якщо раптом Україна буде окупованою. Що набагато дешевше і простіше підтримувати нас зараз, не блокуючи саміт Україна-НАТО. Польща це зрозуміла і співпрацює з Україною як в оборонці, так і сама модернізує армію шаленими темпами. Більше того, якщо угорці настільки непоступливі, то їм цілком можна було б нагадати про їхні "подвиги" у часи Другої світової як на Закарпатті так й інших територіях, включно з Югославією. Про угорський терор в Карпатській Україні у 1939-му проти учасників визвольного руху, їхні територіальні претензії на Південну Галичину. Простіше кажучи, робити все те, що роблять поляки у відношенні нас в питанні Волинської трагедії. І запитати, а чи не є представники угорської нацменшини, які проживають в Україні сьогодні, нащадками окупантів? Можна й перевірити. Дивись і риторику б в Орбана та Сіярто змінили. Але ж ми навпаки маємо суперечки без сильної позиції, і недораховуємося голосів у європейських інституціях. В питанні з Угорщиною ми дуже сподівалися на підтримку США і є залежними саме від неї. Але саміт Україна-НАТО досі не розблокований через непоступливість Орбана.

Зовнішня політика Клімкіна-Порошенка - це швидше рух "дрібних кроків". Вона точно краща за все те, що було раніше. Але поки що все виглядає занадто законсервованим. Ми ніби й рухаємося в сторону ЄС та НАТО, але членство здається все такою ж далекою перспективою. Ми маємо виступи на міжнародних форумах, демарші в міжнародних організаціях, переговори і візити, але досі не маємо гарантій безпеки і виглядаємо швидше зручним інструментом для тиску на Росію. 

Чи зможе щось глобально змінити Зеленський і чи потрібен йому Павло Клімкін? Якось переглянути зовнішній курс після епохи Порошенка буде важко, бо консервація санкційного тиску може бути розбавлена хіба прямими переговорами з РФ, яка має аж занадто сильну позицію сьогодні, володіючи нашими полоненими, а також маючи в руках конфлікт на Донбасі та інструмент перетворення цих територій в "Придністров'я-2". А ще санкції проти нас, які можуть викликати паливну кризу вже влітку, і реальні бізнес-контакти з ЄС - "Північний потік-2". Єдине, що може змінити Зеленський і його потенційний очільник МЗС - це стосунки з Угорщиною та Польщею. І для цього, все ж таки, необхідно замінити міністра закордонних справ. Бо для тієї ж Угорщини Павло Клімкін є міністром Порошенка, з яким діалог був зіпсований. Чи обере команда Зеленського виключно поступки в питаннях мови та освіти для угорської нацменшини - ще те питання. Набагато краще було б знайти точки дотику, маючи власну позицію сили, описану вище. Так само цікаво, чи вирішить команда Зеленського за можливої домовленості з Кабміном звільнити голову Інституту нацпам'яті В'ятровича, який став своєрідним червоним прапором для поляків. Такий крок точно б сподобався нашим сусідам. Але ми також маємо наполягати на перегляді всієї Волинської трагедії. В ідеалі, як Польща так і Україна мають визнати власні гріхи в цій історії і написати спільну, нейтральну історію. 

Не варто забувати, що в дипломатії багато що вирішується завдяки зв'язкам. Чи має необхідні зв'язки умовний Данилюк? Навряд чи вони кращі за набуті Клімкіним за останні п'ять років. Можливо, краще пошукати заміну серед консулів чи в лавах МЗС?

В будь-якому разі, зовнішня політика України має трансформуватися особливо у питаннях стосунків з сусідами. Бо множити конфлікти на кордонах нам точно більше не треба. От тільки і від сусідів теж залежить багато.