Саудити готуються до наступу в Сирії?

Новина про те, що стараннями Саудівської Аравії було створено мусульманський альянс для боротьби з тероризмом, до якого увійшли 34 держави, спочатку видається трохи декларативною. Проте успіх цього починання залежить як від дипломатичних талантів Ер-Ріяду, так і від готовності багатьох учасників альянсу поступитися частиною власних інтересів задля досягнення стратегічних цілей.

Бо з терористами – в особливості, з Ісламською державою, вже і без того бореться як мінімум два альянси. При тому потужних і реальних, а не створених на папері впродовж трьох діб. Не демонструючи при тому якогось особливого успіху.

Як і слід було сподіватись, координуватись новий альянс, буде з Ер-Ріяду. Список учасників вийшов різномастий – поряд з регіональними лідерами, на кшталт самої Саудівської Аравії, Малайзії, Туреччини чи Єгипету, в альянс увійшли і Сьєрра-Леоне, Сомалі, Габон та Гвінея. А от Іран, зі зрозумілих причин, запросити в коаліцію явно забули. Вся затія з антитерористичною коаліцією, за чутками, є "справою життя" для принца і міністра оборони Саудівської Аравії Мохамеда бін Салмана.

Хоча, слід відзначити, створення "великого мусульманського альянсу", спочатку – виключно військово-антитерористичного, а з часом – і помітно ширшого, зараз видається більш ніж логічним.

Стратегічні умови для виникнення подібного альянсу – очевидні. Ісламський радикалізм уже не перше десятиліття функціонує як ідеологічне, а не географічне об'єднання, вільно переправляючи ресурси та людей через кордони, маючи можливість нанести сконцентрований удар – а потім сховати виконавців. Чи вербувати прихильників там, де наслідків "справжнього мусульманства" ще ніхто не бачив.

Натомість юрисдикція держав жорстко обмежується територією, а будь-які скоординовані акції вимагають довгих і складних переговорів. Які нерідко є цілком безрезультатними – і не через принципову незгоду сторін, а через якісь давні образи чи супутні міркування.

Тактичний момент для створення альянсу теж вибраний цілком зручно.

По-перше, збройні сили арабських країн мобілізовані і злагоджені у спільній військовій операції у Ємені, яка зараз добігає кінця. На тлі Сирії і безконечного турецько-російського серіалу європейським спостерігачам здається, що конфлікт там смішний за своїми масштабами – але це не зовсім так. Досить сказати, що з обох боків у ньому брали участь по 150-200 тисяч солдатів та офіцерів. І окрім кістяка антихоуситських сил зі 100 тисяч саудівських військовослужбовців, в операції брали участь 10 тисяч суданських вояків, єгипетський флот, та військові сили від багатьох інших мусульманських держав. Зараз операція формально рухається до завершення – принаймні, у Ер-Ріяді заявили, що стратегічних цілей досягнуто. Нові спільні акції об’єднаного військового контингенту видаються цілком логічними.

По-друге, обидві антиісламістські коаліції у Сирії помітно "втомились". Іран виводить своїх бійців, Росія, попри голосні заяви, на повномасштабне введення військ поки так і не відважується. На подібному тлі рішуча й масштабна акція "панмусульманських" сил могла б не тільки вирішити сирійську проблему, але й створити немалий кредит довіри до подібного військового об'єднання.

Проте основною перепоною для створення і діяльності "панмусульманських" сил є помітна різниця інтересів головних гравців майбутнього альянсу. Зокрема, Туреччини, яка хоче створити у Сирії "пояс стабільності", заселений протурецьки налаштованими громадянами, і Саудівської Аравії, яка від подібного розширення турецького впливу зовсім не в захопленні. Певне тертя існує і між Єгиптом та Саудівською Аравією – на ґрунті того, що саме вважати "радикальним ісламом". Декотрих майже лояльних монархістів з Ер-Ріяду у Каїрі ніяк не можуть відрізнити від тривіальних терористів. При тому в альянсі є велика маса дрібних країн, які при всьому бажанні не стануть "донорами" військ чи військової техніки – через їх недостатню кількість. Хоча й можливість просто заходити на територію подібних держав без зайвих формальностей для знищення зовсім вже знахабнілих бандитів часом немало коштує, як то показав приклад з сомалійськими піратами і саудитами, які поклали їм край.

Тому, попри всі переваги, які могли б дати мусульманським державам створення власної наддержавної структури, шанси на реалізацію подібного плану невеликі. Але до того моменту, як мусульмани навчаться самостійно вирішувати проблеми зі своїми терористами, території їхніх країн час від часу ставатимуть аренами для батальних змагань між миротворцями з Росії, США, чи звідки завгодно іще.