Полон моряків: Чому кожен суд у їхній справі є ударом по Росії

Сьогодні Московський міський суд відмовив в апеляційній скарзі першої групи українських моряків. Адвокати шести наших військовослужбовців, як відомо, оскаржували постанову стосовно продовження арешту до 24 жовтня.

Судове засідання відбувалося у передбачуваний спосіб: за клопотанням прокурора було обрано закритий режим засідання, тому українських та іноземних дипломатів і представників преси із зали суду, за інформацією адвоката Миколи Полозова, банально виставили.

Після чого суд заслухав аргументи захисту – про необхідність виконати наказ Міжнародного трибуналу ООН з морського права і негайно звільнити всіх 24-х військових моряків, та про необхідність до моменту звільнення дотримуватись норм міжнародного гуманітарного права, які визначають правила поведінки з військовополоненими.

Слідчий і прокурор коротко повідомили, що "підстави, за якими було обрано і продовжено запобіжний захід, не змінилися" – тому моряків слід залишити за гратами.

Така позиція здалась суддівській колегії Москміськсуду цілком логічною, і постанову Лефортовського районного суду, який постановив тримати моряків під арештом, було залишено без змін. Кінець історії.

Сумніватися в тому, що доля трьох інших апеляцій стосовно решти українських моряків буде бодай на міліметр іншою, здається, немає жодного приводу.

До вечора 21 серпня, коли закінчиться розгляд останньої апеляції, ми почуємо іще три цілком ідентичні рішення.

Далі можна привести довгий перелік міжнародних угод і конвенцій, які порушила Росія, захопивши в полон моряків – і продовжує порушувати, насильно їх утримуючи, і порушуючи права військовополонених. Але це, вочевидь, без сенсу. Бо конвенції чи рішення міжнародних трибуналів для Лефортовського райсуду і всієї судової вертикалі, яка знаходиться над ним, не важать рівним рахунком нічого.

У цьому місці виникає закономірне питання – а чи варто нашим морякам та їхнім адвокатам брати участь у циркових виставах, які покликані на Росії виконувати роль правосуддя? Адже перебіг і результат апеляцій до всіх можливих судових інстанцій є, м’яко кажучи, передбачуваним.

Втім, відповідь на це питання, здається, є все-таки позитивною. По-перше, відмова від оскарження завідомо неправосудних рішень у багатьох сторонніх спостерігачів асоціюється з неготовністю відстоювати власні права, що само по собі вже недобре.

А, по-друге, останнім часом розмови про те, що слід "просто припинити стріляти" в українському політикумі, і про "неможливість виключити Росію з діалогу" у політикумі європейському, в силу очевидних процесів стають своєрідним мейнстрімом, і мають дедалі менше реальної противаги. Українське МЗС залишилось без керівника – і зменшило зовнішньополітичну активність на порядок. Велика Британія, найпотужніший опонент Володимира Путіна в Європі, поринула в політичний хаос довкола Брекзіту. Вашингтон вибудовує стосунки із Зеленським – і на цьому етапі тримає достатньо довгу паузу стосовно співпраці з Україною.

За таких умов кожне рішення, прийняте російською судовою системою всупереч міжнародному праву і здоровому глузду, вимушує говорити про те, що Кремль є недоговороспроможним. І що тільки через позицію Росії триває не тільки незаконний арешт українських моряків, але й війна на Донбасі.

Про долю моряків – хоч, може, й не дуже хотів цього – був вимушений говорити Дональд Трамп з Путіним в Осаці. Про долю моряків буде вимушений згадати Зеленський на Генасамблеї в Нью-Йорку.

В такий спосіб двадцять чотири військовослужбовці – поряд з жертвами "неприцільних обстрілів" на Донбасі – вимушують багатьох політичних лідерів зберігати зв’язок із реальністю, яка зовсім-зовсім відмовляється збігатися із планами "миротворців". Хоча ціна за цей зв’язок, треба зізнатися, виходить непомірно високою.