Пекло перед фіналом: Чому операція Ізраїлю проти арабів навряд чи переросте в сухопутну війну

Остання доба арабо-ізраїльського конфлікту продемонструвала, на перший погляд, подальше наростання інтенсивності сутичок. Ізраїльська армія стягує наземні війська до кордону з сектором Гази. Тисячі резервістів терміново повертаються на службу. Сторони продовжують обмінюватися ракетними ударами, до яких ЦАХАЛ додає артилерійські та танкові обстріли сектору Гази. ХАМАС обстрілює південні міста – зокрема, Ашдод і Ашкелон. В Ізраїлі загинуло 7 осіб, у секторі Гази – понад 100. Тисячі палестинських родин покинули свої домівки.

Паралельно із тим наростають сутички між євреями та арабами в самому Ізраїлі – справа від рукопашних зіткнень між радикалами з обох сторін доходить до спроб лінчування. Як прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху, так і президент країни Реувен Рівлін закликають громадян "зупинитись і одуматись", і пам'ятати, що спроби самосуду будуть каратися незалежно від того, хто, кого і за що лінчував.

В ефірі прозвучали повідомлення про початок сухопутної операції ЦАХАЛ у секторі Газа – які, втім, невдовзі буди спростовані.

Всі ці події наштовхують на думку про високу, практично невідворотну ймовірність масштабної сухопутної війни. Якої, втім, цього разу, здається, не буде.

На таку думку наштовхує тактика ЦАХАЛ у цьому конфлікті. Ізраїльська армія, так і не розпочавши наземної операції, продовжує бомбардування та обстріли сектору Гази. Офіційною ціллю яких є руйнування мережі підземних тунелів, які ХАМАС використовує для переміщення бійців та зброї. Ну, і знищення максимальної кількості живої сили ісламських радикалів.

При тому цілком очевидно, що для досягнення цієї цілі куди логічніше було б "зайти" в сектор. Звичайно, авіаційні та артилерійські нальоти перед сухопутною операцією мали б сенс, якби в ХАМАСу була якась масштабна стратегічна оборона. Якої, звісно, в природі не існує – терористична організація цілком покладається на тактику асиметричного конфлікту.

Стратегічні об'єкти та припаси ісламських радикалів, які могли би послужити цілями для наступу ізраїльської армії, зараз поспіхом маскуються, знищуються чи вивозяться. Таким чином, із кожним днем практична користь від наземного вторгнення ізраїльської армії у сектор Гази стрімко наближається до нуля. Що, безумовно, не виключає ймовірного проникнення туди розвідників чи підрозділів спецпризначення. Але ймовірність сухопутної операції видається дедалі нижчою.

Складається враження, що конфлікт, раптово розпочавшись, так само раптово і завершиться. У палестинських екстремістів, ймовірно, банально скінчаться ракети для подальших обстрілів. Нетаньяху в якийсь момент також вирішить, що демонстрація військової рішучості вийшла достатньо масштабною, і він досяг своїх політичних цілей. Після чого настане не те щоби мир – якого на цій землі не було, здається, майже ніколи – а чергове затишшя.

Єдиною ймовірною перешкодою на шляху такого сценарію є той факт, що ХАМАС не контролює всіх арабів, та й авторитет ізраїльського уряду є в даний момент далеким від тотального. І в атмосфері загальної ненависті, посиленої нещодавніми втратами, радикали з обох сторін від примирення банально відмовляться, продовживши сутички в "приватному" порядку. В цьому плані більш небезпечним є навіть не оточений ізраїльськими військами сектор Гази, а арабські мешканці Ізраїлю, локалізувати яких – як для контролю, так і для захисту від єврейських радикалів – є неможливим. Війна – це, на жаль, той тип політики, який завше може піти не за планом.