Не Майдан і не війна: Що насправді відбувається у Казахстані

Якщо подивитися на наявні в інформаційному просторі офіційні казахські версії стосовно кривавих подій — то вони відверто не тримаються купи. Оскільки є взаємосуперечливими і позбавленими фактологічних підтверджень. З іншого боку, і популярне в Україні припущення стосовно "демократичної революції" також не відображає реальність. Depo.ua коментує найбільш поширені версії поточних подій. 

Іноземний переворот

Зокрема, позавчора казахською владою була озвучена версія про спланований неназваними силами держпереворот за "масової участі іноземців".

Незважаючи на шість тисяч затриманих, в якості "іноземного найманця" було показано одного сильно побитого киргизького джазового піаніста. Який на камери казахського державного каналу розповідав, що "за 200 доларів погодився брати участь в несанкціонованих мітингах". Це при тому, що за свої виступи з фортепіано, а не з транспарантами, до того отримував по декілька тисяч доларів. Історія вже викликала скандал між Бішкеком та Нур-Султаном, і піаніста, скоріше за все, доведеться відпустити.

Чутки про інших киргизьких, афганських, пакистанських чи навіть українських екстремістів, які охоче розповсюджували ЗМІ Казахстану та Росії, наразі також не знаходять підтвердження.

Цілком відсутні і пояснення стосовно того, хто і для чого використав в Казахстані іноземних найманців, які воювали "за двісті доларів", а не за ідею.

Версія про "ісламських радикалів", озвучена декотрими російськими політологами, також не витримала перевірки реальністю — оскільки жодна з потужних міжнародних терористичних організацій (а для відправки навіть сотень, не те що тисяч бійців, потрібні немалі ресурси) відповідальність за події на себе не взяла.

Версія про причетність до подій Москви (популярна в Україні) чи Вашингтону (популярна в Росії) виглядають неправдоподібними — хоча б із тих причин, що жодна зі сторін конфлікту не використала його на свою користь у повному масштабі. Звичайно, Росія ввела війська до Казахстану — але наразі схоже, що ці війська виконують декоративну функцію, умовно кажучи, "охороняють Байконур". Та й тимчасова відсутність поблизу українсько-російського кордону найбільш боєздатних частин російської армії — зокрема, 45-ї десантної бригади спецпризначення та 31-ї десантно-штурмової бригади, які, власне, і демонструють "єдність Москви з Нур-Султаном", теж не грає Кремлю на руку.

Втім, версії про "іноземне втручання" влада Казахстану все рівно буде відстоювати із двох причин. По-перше, саме іноземне втручання є легітимним приводом для використання ресурсів ОДКБ, до якого вдався Токаєв. І, по-друге, саме версія зовнішньої агресії бодай частково знімає провину за громадянську кризу з місцевої влади.

"Казахський Майдан"

Версія про спробу демократичної революції в Казахстані, з очевидних причин популярна в Україні, цілком непогано пояснює події 1-3-го січня. Громадяни країни, керівництво якої ставить собі гігантські прижиттєві пам'ятники і складує мільярди доларів за кордоном, опинилися на межі бідності і вирішили заявити про свої права. До економічного протесту дуже скоро додалися політичні вимоги стосовно зміни владних еліт, а протистояння з поліцейськими переросло в запеклі сутички — все це нам звично і добре зрозуміло.

Але події, які почалися після того, зокрема, 5-го січня, з цієї логіки вибиваються. Зрозуміло, навіщо активісти зупиняли вантажівки з військовими, які їхали до Алмати. Але зовсім не зрозуміло, для чого вони після того жорстоко били цих військових, які ніби як здавалися чи навіть погоджувалися перейти на бік учасників протестів. Кадри цих побиттів достатньо чисельні, і не виглядають постановкою.

Одночасна поява сотень добре озброєних мародерів на автомобілях без номерів, які вели далеко більш запеклі бої із банкоматами, аніж із поліцією, також викликає закономірні питання. Як і кадри людей із автоматичною зброєю, які гатять довгими чергами — вочевидь, навмання — по чиїхось вікнах. Як і штурм аеропорту в Алмати, куди зайшло три чи чотири десятки погано озброєних чоловіків (яким чомусь не чинила спротиву ані охорона об'єкту, ані поліція). Чоловіки, побувши якийсь час в приміщенні, його, ймовірно, в більшості залишили — оскільки повідомлення про загибель чи то одного, чи то двох солдатів при "штурмі" потім піддавалися сумнівам у соцмережах.

Конфлікт еліт

Натомість ці незрозумілі рухи озброєних ніби-то "учасників протестів" (які пересічних громадян Казахстану із вулиць практично витіснили) далеко краще вписуються в припущення про зіткнення питомо казахських еліт. У частини з яких виникло бажання підірвати легітимність чинного президента. І які вирішили використати масове невдоволення громадян з приводу економічних та політичних моментів правління Токаєва.

Такий сценарій непогано пояснює "анонімність" казахських протестів. Оскільки відкривати власну ідентичність ті, хто надіслав бойовиків на вулиці, зі зрозумілих причин, не хотіли. А персоніфікований лідер протестів становив би для них небезпеку — оскільки, користуючись популярністю і певною впливовістю, міг почати переслідувати власні цілі.

Перестановки та арешти в казахському Комітеті національної безпеки натякають на правдоподібність цієї гіпотези. Ну, і на той факт, що організатори протестів таки перебували на території Казахстану.

Втім, припущення про те, що за допомогою зіткнень на вулицях "єлбаси Назарбаєв" намагався позбутися погано обраного спадкоємця, також не виглядає надто правдоподібною. Оскільки "батько нації" так і не використав своєї головної зброї — власної впливовості та авторитету — для того, щоб розвернути ситуацію собі на користь.

Така вже властивість людської свідомості, що для кожної нової події вона намагається знайти якийсь шаблон — аналог з минулого. Тому й дискусії довкола події в Казахстані насичені такими словосполученнями, як "Майден", "нова Білорусь", "кольорова революція". Найкраще поінформовані про перипетії середньоазійської політики додають до того щось про Жанаозен 2010-го року, революції в Киргизстані — чи навіть про Андіжан зразка 2005-го.

Але цьогорічні події в Казахстані не є точним повторенням жодного попереднього сценарію. Скоріше за все, йдеться про конфлікт між питомо казахськими елітами, під час якого кожна сторона намагалася використати незадоволення громадян, залучити зовнішніх союзників і мімікрувати у вигідний для себе спосіб.

І зараз, коли на вулицях Алмати ще лунають постріли, в Нур-Султані формується нова конфігурація влади. В якій Назарбаєв та його люди матимуть трохи менше впливу. Але повністю не зникнуть. Токаєв повноваження, ймовірно, розширить — але стане більш залежним від МВС. А винними у конфлікті так і залишаться "неназвані закордонні сили" — та, можливо, кілька посадовців з Комітету держбезпеки, на кшталт заарештованого Каріма Масімова.

Інтервенція ОДКБ у внутрішні справи Казахстану, здійснена на вимогу Токаєва, навряд чи переросте в повноцінну окупацію. Оскільки кількість боєздатних сил в російській армії не така вже й велика, щоби витрачати їх на охорону Байконуру, якому і так нічого не загрожує.

Але і це короткочасне відрядження російських "миротворців" буде потужним натяком для Токаєва на тему того, що опиратися на Захід чи казахських націоналістів йому не варто. Оскільки за бажання Кремля карта Північного Казахстану з тамтешніми російськомовними цілком може бути розіграна — а нещодавній інцидент в Алмати та втручання ОДКБ буде використаний як демонстрація "нежиттєздатності" сучасної казахської держави.