Мюнхенська конференція: Чому миротворці для Донбасу ще дуже далеко

Цьогорічна Мюнхенська конференція з безпеки добігла кінця. Світ після неї безпечнішим, звичайно, не став - хоч розуміння глобальної безпекової ситуації в усіх, хто спостерігав чи брав участь у цьому заході, звичайно, поглибилось.

Україна, як і очікувалося, стала однією з важливих тем для обговорення. І ключовим питанням цілком сподівано була пропозиція про введення миротворців на Донбас. Що й не дивно - зважаючи на той факт, що це чи не єдина за останні три роки відносно свіжа пропозиція. Нехай навіть не надто реалістична.

Яка, до слова, знайшла підтримку серед практично всіх як європейських, так і американських спікерів. На її користь прямо виловилися міністри закордонних справ Німеччини та Канади, генсек НАТО, прем'єр Британії, і практично всі, хто говорив на цю тему. Крім очільника російського МЗС Сергія Лаврова, звичайно. Який, до слова, взагалі поводився не як дипломат з віддаленої держави, а як гість з віддаленої планети. Який зумів помітити "схожість" цьогорічної конференції з підписанням мюнхенської угоди 1938 року (це коли Гітлеру віддали Судети), і "тотальну русофобію" всіх присутніх, які не "говорять з Росією", а "слухають американців".

Насправді, на цій конференції Росія, за великим рахунком, взагалі нічого значимого не сказала. Не те що в 2007 році, коли Путін у Мюнхені оголосив про початок нової холодної війни, а йому ніхто не повірив.

Втім, як переговори Павла Клімкіна з російським колегою, так і наступне інтерв'ю Лаврова телеканалу Euronews наочно продемонстрували, що позиція Москви не змінилась, а маячня Лаврова на конференції достатньо точно відображає позицію Кремля.

Повноцінної миротворчої місії ООН Путін на Донбасі не дозволить. "Обійти" позицію Росії в ООН, зважаючи на її право вето в Радбезі, не вдасться ніяк. Без мандату ООН завести миротворців у ОРДЛО теж не вдасться. Кінець історії. Яка, насправді, може й матиме продовження, якщо під тиском санкцій економічна стабільність Росії захитається, або якщо чинний очільник держави зустрінеться з чимось серйознішим за грип. Але, на жаль, не раніше. Тому детально пророблені плани "кого, скільки і куди заводити" - це мрія про світле майбутнє, яке може настати вкрай нескоро. А може не настати взагалі. Росія зберігає свій курс. Втім, як і Україна.

При тому, проблеми на Донбасі, що були в центрі уваги впродовж останніх трьох років, ніде правди діти, потроху покидають найвищі пріоритети світової політики. Чому є дві причини - стара і нова.

Стара полягає у тому, що зростання ризику масштабного ядерного конфлікту, зі зрозумілих причин, цікавить всіх помітно більше, ніж питомо українські проблеми. Навіть не зважаючи на той факт, що коріння російської, північно-корейської, і поки що не зреалізованої іранської ядерної загрози має спільне коріння. І в разі зміни зовнішньополітичної позиції Москви помітно трансформувалась би й позиція Тегерану, а частково, можливо, й Пхеньяну.

Втім, проблеми з Північною Кореєю всі чомусь продовжують вважати виключною сферою компетенції США, Південної Кореї та Японії. Переважна більшість як європейських посадовців, так і експертів воліють говорити (цілком заслужено) про вкрай невдалу політику Вашингтону - і скромно мовчати про відсутність своєї власної. Фактично, аналогічним є ставлення до проблеми з агресивною зовнішньою політикою Ірану, тільки тут роль Південної Кореї та Японії відіграє Ізраїль. Прем'єр якого дуже старанно "відпрацював" свою програму в Мюнхені, демонструючи шматки свіжозбитого іранського дрону - але привернути особливу увагу європейської аудиторії, здається, так і не зумів.

Нова ж причина, яка потроху зменшує інтерес світової спільноти від "іхтамнєтів" на Донбасі - це реальність кібервійни. Яка в більшій чи меншій мірі теж вдарила по західних державах, тому ігнорувати її більше не вийде. Але боротись з кіберзагрозою, судячи з усього, поки що теж збираються вельми формально - створюючи "координаційні групи", "експертні центри", чи, як максимум, "антипропагандистські підрозділи" з невеликими бюджетами і без чіткого розуміння, що саме слід робити. Жодного системного впливу на роботу соціальних мереж, жодних правил вистежування діяльності ботів та протидії тролям запропоновано не було. Схоже, в Європі ще сподіваються, що проблема "розсмокчеться". А даремно.

Врешті, не варто заглиблюватись в політичні нетрі, щоб зрозуміти, що Європа не готова до мобілізації. Досить згадати той факт, що німецький міністр зовнішніх справ публічно заявив про те, що його країна не витрачатиме 2% ВВП на оборону - і край. І без того грошей не вистачає. Цей факт вичерпно змальовує готовність ЄС протидіяти глобальним загрозам.

Тому президент України Петро Порошенко, який з іншою інтонацією і в іншій формі практично повторив свої минулорічні тези - додавши кілька речень про кібервійну - насправді, чітко втрапив у цьогорічний безпековий тренд. Який полягає в тому, щоб боятись погіршення безпекової ситуації - але робити надто мало для змін на краще.