Московський тупик і брюссельський прорив: Як Вірменія та Азербайджан стали на шлях до миру

Цієї ночі на полях саміту "Східного партнерства" відбувся прецікавий захід — переговори прем'єр-міністра Вірменії Нікола Пашиняна та президента Азербайджану Ільхама Алієва. Два прецікаві політичні діячі, між якими відбулася короткочасна, але кривава війна, які після неї пройшли через сеанс "примушення до миру" у Кремлі та чимало раундів більш чи менш безплідних переговорів за посередництвом Володимира Путіна, цього разу зустрілися в Брюсселі, у компанії голови Європейської ради Шарля Мішеля.

При тому напередодні зустрічі ніщо не віщувало її успіху. Оскільки президент Азербайджану за своєю звичкою заявив, що без сухопутного коридору між його країною та анклавом в Нахічевані, на якому не буде вірменських митних постів, говорити про завершення конфлікту немає сенсу. А Баку, в такому випадку, взагалі поставить свої митні пости на дорозі від Вірменії до Нагірного Карабаху, в Ланчинському коридорі. У відповідь на це Пашинян так само звично заявив, що "Азербайджан намагається поставити в глухий кут питання відкриття регіональних комунікацій" — і крапка. Здавалося, що відбудуться не переговори, а черговий обмін ультиматумами.

Але в день зустрічі щось змінилося. Спочатку Мішель поговорив з обома учасниками конфлікту окремо, потім вони багато годин проспілкувалися утрьох, і глибоко вночі учасники розійшлися. А невдовзі було оприлюднено спільну заяву, у якій йшлося про те, що сторонами "вирішено розпочати відновлення залізничних ліній з відповідними заходами прикордонного та митного контролю на основі принципу взаємності". При тому "ЄС готовий підтримати розвиток сполучних ліній відповідно до свого економічного та інвестиційного плану". Також Євросоюз "надасть консультативну групу для підтримки делімітації та демаркації кордонів шляхом надання технічної допомоги обом країнам".

Наразі невідомо, що мається на увазі під "принципом взаємності" — чи то Вірменія відмовиться від контролю над Зангезурським транспортним коридором до Нахічевані, чи то подібний контроль буде і там, і у Ланчинському коридорі від Вірменії до Карабаху.

Але очевидним є те, що від початку скептичну позицію обох сторін похитнули, вочевидь, якісь обіцянки з боку ЄС. Як озвучені — у вигляді організаційної та експертної допомоги, так, дуже ймовірно, і якісь інші, про які не було оголошено публічно.

Втім, у випадку з Азербайджаном певні здогади збудувати можна. Судячи із того, як Алієв на зустрічі із генсеком НАТО розповідав, що Баку вірою і правдою постачає газ "чотирьом членам Альянсу" — але готове взяти на обслуговування і додаткових клієнтів з числа членів НАТО, не складно зрозуміти, що преференції для Азербайджану стосувались нових ринків збуту для викопних вуглеводнів.

Шкода тільки, що президент України, який поспілкувався з Алієвим сьогодні, не натякнув йому, що газу, насправді, потребують не тільки члени НАТО. Хоча амбітний проект транспортного коридору "Європа-Кавказ-Азія", на обговорення якого Зеленський запросив азербайджанського колегу до Києва у лютому наступного року — теж непогана альтернатива.

Натомість у випадку з Вірменією, економічне становище якої після минулорічної війни залишає бажати кращого, цілком могло йтися про якусь макрофінансову підтримку.

Звичайно, у російських ЗМІ заявили, що принципова згода між Вірменією та Азербайджаном стосовно відновлення транспортного сполучення в регіоні була досягнута на попередніх зустрічах, за модерації Володимира Путіна — а в Брюсселі тільки скористалися досягненнями російської дипломатії. Хоча попередні заяви що Пашиняна, що Алієва кажуть про дещо іншу ситуацію.

Так само можна закономірно задатись питанням, наскільки тривким буде "куплений" мир, заснований, скоріше за все, на ресурсах ЄС. Але в будь-якому випадку, результати цих переговорів є проривом. І для європейської дипломатії, яка не могла останні місяці, якщо не роки, похвалитися значними успіхами. А тут, хай і з певними нюансами, зробила більше за російського президента. І для формату "Східного партнерства", який декотрі аналітики збиралися поховати, резонно наголошуючи, що України, Молдова і Грузія цей формат "переросли", а Вірменія, Азербайджан та, особливо, Білорусь вибрали далеко інші вектори розвитку. Врешті-решт, чітка делімітація кордонів між опонентами, яку збирається фінансово та технічно підтримати Європа, неминуче сприятиме зменшенню рівня насильства. І бодай трохи, але розсіє ту криваву каламуть на пострадянському просторі, в якій Кремль звик шукати своє геополітичну вигоду.