Коли Путін та Обама почнуть "перегони" за столицю ІДІЛ

Вдалий штурм Пальміри, як не крути, а вийшов непоганим піаром і для Росії, і для Асада. Поки всі роздумують про якусь там нову конституцію Сирії, формат виборів та процедуру формування коаліційної влади, асадівські солдати красуються на тлі античних руїн, а російські музейники роздумують, як старанно вони рятуватимуть перлини давньоримської архітектури. Всі перлини архітектури російської, певно, вже врятовано. Втім, річ не в тому.

Після отриманої нехай навіть не стратегічної, а іміджевої перемоги Асад, якого всі — включно з Кремлем — потроху привчали думати про свій режим в минулому часі, раптом ожив і навдивовижу пожвавішав.

От вже й представник Дамаска на мирних перемовинах щодо Сирії в Женеві Башар Джаафарі, розказує, що потрібен глибший рівень співпраці Сирії та США. І взагалі, "міжнародна коаліція не досягла у Сирії великих успіхів, оскільки не співпрацювала з режимом. Росії вдалося більше, тому що вона співпрацювала з нами", – лагідно, по-батьківськи докоряє він Білому дому.

Настільки жвавий Асад навряд чи потрібен навіть Путіну, не кажучи вже про Вашингтон — чи, тим паче, Ер-Ріяд. Тому найближчим часом підтримувані ісламськими країнами та США повстанці повинні продемонструвати якісь свої здобутки. По можливості, не надто порушуючи при тому умови хай нетривкого, але наявного перемир'я з Асадом. Що автоматично визначає Ісламську державу як доречний полігон для демонстрації військової доблесті для всіх охочих.

І якщо Пальміра — це перлина світової культури, то іншою, навіть більш значимою ціллю є Ракка — столиця Ісламської держави. Благо, регіони, звідкіля можна почати наступ на це місто, є і в асадівців, і в ліберальної (та не надто ліберальної — але ворожої до ІД) опозиції. Навіть курди, при певному везінні, можуть почати наступ на Ракку з півночі. Якщо захочуть, звичайно — що малоймовірно, оскільки їхнього етносу в цьому регіоні відносно небагато.

Сторона конфлікту, яка захопить Ракку, як то одвіку водиться у військових конфліктах, зможе ще довго грати роль "переможця ісламістів". Що автоматично додаватиме ваги будь-яким претензіям цієї сторони за столом женевських переговорів.

Звичайно, незалежно від результатів ймовірного походу на Ракку, ні Асаду, ні російському контингенту не вдасться відновити Сирію десятилітньої, приміром, давності. Зубна паста, вичавлена з тюбика, назад не влізе — що з нею не роби. Рівно як і втрата Ракки, ясна річ, не покладе краю діяльності ІДІЛівських виродків.

Але в разі відсутності видимого військового прогресу сирійська ліберальна опозиція відіграватиме в фінальних переговорах про мир явно не найяскравішу роль. І зможе розраховуватиме лиш на більш чи менш автономний анклав — в кращому випадку, незалежний, в гіршому — у складі проасадівської конфедерації. Що теж навряд чи входить як у плани Вашингтона, так і в наміри Ер-Ріяда.

Тому Ісламська держава в Сирії, при наявному геополітичному розкладі, мала би стати приреченою. Інша річ, що репутаційні та територіальні втрати в Сирії та Іраку ісламісти, скоріше за все, спробують компенсувати в Європі. Єдиним випробуваним і доступним способом. Хоча ніякий страх перед ймовірними терактами не повинен стати на заваді очищенню світу від Ісламської держави. Настільки чисте й неприкрите зло права на існування не має.