Хорватський казус: Як європейські лідери використовують Україну для баталій

Сьогоднішня заява президента Хорватії Зорана Мілановича зробила би честь і спікерці російського МЗС Марії Захаровій. В ній були всі найпопулярніші штампи російської пропаганди. І про "Україні не місце в НАТО". І про Революцію Гідності, яка насправді була просто "переворотом, під час якого було вбито 50 людей". І навіть про "ЄС нічого Україні не дав".

На такому тлі подальші словесні вправи Мілановича — "Хорватія повинна тікати від цього (конфлікту між Україною та Росією — ред.), як від пожежі, Хорватія не буде пожежником у цьому" — вже й не привертали особливої уваги. При тому Міланович не є якимось політичним маргіналом. Його Соціал-демократична партія користується в Хорватії певною популярністю, сам він у цілком демократичний спосіб став президентом, і, наскільки відомо, якоїсь потужної фінансової підтримки з Москви не отримує.

Хоча після такої промови у людини, далекої від міжнародної політики, може скластися враження, що Хорватія — це південно-західний сателіт Росії та Білорусі.

Втім, реальність, на щастя, інша. Оскільки окрім президента в Хорватії є ще й прем'єр-міністр, Андрей Пленкович. Який є давнім і відданим другом України. Він відвідував Київ ще в 2016-му році, беручи участь у відзначенні річниці Революції гідності — яка, на думку Мілановича була "переворотом". Пленкович же під час візиту в грудні минулого року підписав з Україною декларацію стосовно підтримки Загребом євроінтеграційних прагнень України.

Якщо співвіднести позиції Мілановича та Пленковича, стає зрозумілою одна проста річ. Заяви першого викликані не стільки якимось важким нападом путінофілії, як бажанням сказати якусь капость про свого політичного суперника, знецінити його зовнішньополітичні зусилля.

Таким чином, українсько-російський конфлікт став настільки гострою і знаковою проблемою для Європи, що ставлення до нього відтепер є неодмінною частиною зовнішньополітичних програм більшості політичних сил. Часом як влада, так і опозиція мають схожі підходи до цієї зовнішньополітичної проблеми. Такою є ситуація в Німеччині та, приміром, Польщі. Часом — як у випадку з Хорватією чи, приміром, Угорщиною — ставлення різних гілок влади, чи влади та опозиції є прямо протилежним. Ставлення до цього конфлікту, звичайно, і раніше фігурувало, наприклад, в передвиборчих програмах потужних європейських партій. Але тепер воно стало предметом протистояння навіть у країнах, на перший погляд далеких від участі в конфлікті навіть у якості посередників.

Подібна ситуація, з одного боку, ніби й не є надто позитивною для України. Оскільки критично важливі для нас питання можуть стати предметом внутрішньополітичних сутичок, інтриг або торгів в якій завгодно державі, котра є членом ЄС чи НАТО.

Але, з іншого боку, така ситуація активізує не лише наших ворогів, але й друзів. Оскільки, задекларувавши підтримку України як частину своєї, припустимо, передвиборної програми, вони будуть змушені робити якісь практичні кроки для реалізації обіцянок. Та й скаржитись, що в Європі "мало знають про Україну", як то було на зорі нашої незалежності, тепер вже не доведеться.