Хто грається з вогнем в Нагірному Карабаху

Нагірний Карабах — це дуже своєрідний геополітичний майданчик для суперечок між Баку, Єреваном, Анкарою та Москвою. Втім, цього разу дискусія, схоже, зайшла задалеко

Журналіст відділу «Світ»
Хто грається з вогнем в Нагірному Караба…

Чергове загострення на кордоні між Нагірним Карабахом і Азербайджаном трапляється не вперше, і, на жаль, не востаннє. За останніх два роки можна згадати як мінімум три крупних і десятки, якщо не сотні, дрібних зіткнень. Тому, хочеться сподіватися, що і бойові дії, які почалися цієї ночі — лише чергова ланка в кривавому ланцюгу, який сковує Азербайджан, Вірменію та Нагірний Карабах вже без малого 30 років.

От тільки масштаб прикордонних зіткнень цього разу вийшов якийсь явно завеликий.

Азербайджан заявив, що його війська були обстріляні з важкої артилерії та гранатометів. Під вогонь потрапили дві стратегічно важливі висоти — та село між ними. Внаслідок обстрілу загинуло 12 військових — та невідома поки кількість мирних жителів. Азербайджанським військам довелося відповісти — і вони успішно знищили 15 вірменських важких гармат, та кілька танків на додачу. А разом з ними — іще 100 вірменських війсковослужбовців.

Вірмени, в свою чергу, заявили, що Азербайджан розпочав проти Нагірного Карабаху масовану атаку — з танками, артилерією та гелікоптерами, яку вірменські війська відбили, збивши при тому азербайджанський вертоліт. А може, навіть два вертольоти. І кілька танків та дронів на додачу. А 100 вірменських військових ніхто не вбивав.

Всі — навіть президент Росії Володимир Путін — закликали до негайного припинення вогню, яке, втім, чомусь не наступило. Хоча інтенсивність артилерійських обстрілів наче трохи зменшилась, стілянина на кордоні продовжується. Замість рішуче налаштованих дипломатів, до кордону підтягуються автобуси з вірменськими добровольцями, які готові "підбадьорювати військових своєю присутністю".

Потік взаємних звинувачень — рівно як і дивовижна готовність обох сторін до ескалації конфлікту — наштовхують на думку, що і Баку, і Єреван можуть і хочуть повоювати на кордоні. Все, що трапилось, явно не є для них несподіванокою. Та й яка вже несподіванка, якщо попередні значні зіткнення були не далі, як в грудні минулого року.

В чому сенс подібних зіткнень? Як Азербайджан, так і Вірменія продовжують тестувати рішучість та готовність супротивника до активних бойових дій. Зіткнення дозволяють Єревану переконати Путіна, що Росія завжи мусить бути напоготові, аби, в разі чого, допомогти впоратись з азербайджанською агресією. Та й сам Путін, в подібний спосіб зможе продемонструвати, приміром, Ердогану можливість "жорстко повпливати" якщо й не на нього самого — то на його найближчого союзника.

Натомість Азербайджан переконує увесь світ, що Нагірний Карабах — це зовсім не мила та комфортна держава, незалежність якої всім давним-давно слід визнати, а шматок землі, над яким снаряди літають частіше, ніж подуви весняного вітру. І який рано чи пізно повернеться до Азербайджану, якому належить. Треба тільки дуже хотіти, вміти чекати, й час від часу стріляти в потрібний бік.

Нікому з них не хочеться справжньої війни. Вони до неї не готові — і сенсу в ній не бачать. Інакше в Карабаху давним-давно нуртувало би справжнє пекло. Особливо якщо зважити на той факт, що зараз для подібної війни — ідеальні умови. Як Росія, так і Туреччина загрузли в сирійському конфлікті (на додаток до якого в Путіна є ще чимало проблем, про які ми знаємо краще, ніж хотілось би), і якоїсь негайної участі в черговому сеансі поділу одного Карабаху не взяли б.

Тим не менше ,і Азербайджан, і Вірменія дотримуються тактики провокацій — і потужної оборони. Які змінюються короткими й непевними проміжками майже що миру.

Єдина проблема полягає в тому, що тримаючи запалений вогонь збройних сутичок в сухій траві, якою поросли сотні давніх образ та тисячі недавніх відносно могил, над цим вогнем легко можна втратити контроль.

І якщо є надія, що кадрові війська по завершенню “спецоперації” послухаються наказу про припинення вогню — то “добровольці на автобусах” що з однієї, що з іншої сторони можуть вирішити, що накази — не для них. І спробувати довоювати ту війну, яку не довоювали двадцять з гаком років тому — вони самі чи їхні батьки.

В такий спосіб жорстка й кривава геополітика може непомітно і навіть небажано для всіх сторін перерости в банальну й безладну війну.

Більше новин про події в Україні та світі на Depo.ua
 

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme