Гамбіт Суркова: Що Росія захоче за "швидкий нормандський самміт"

Впродовж останніх двох тижнів могло здатися, що Україна, Франція та Німеччина живуть в якійсь одній політичній реальності, а путінська Росія - зовсім в іншій. Президент України Володимир Зеленський говорив про необхідність самміту в "нормандському" форматі вже в найближчі тижні. Його європейські колеги Еммануель Макрон та Ангела Меркель також чітко й недвозначно говорили про самміт у вересні. Натомість російський президент, який завше охоче зустрічався з європейськими колегами – коли ті вважали за доречне із ним спілкуватися – вперто зберігав мовчанку.

Більше того, міністр закордонних справ Росії оголошував довгий список передумов для зустрічі на найвищому рівні. На думку Сергія Лаврова, перед зустріччю слід було "здійснити стійке розведення сил і засобів на Донбасі", "зафіксувати на папері" формулу Штайнмаєра, а ще – "зрозуміти позицію нового уряду України" щодо Мінських домовленостей. Так ніби цю "священну дипломатичну корову" не схвалили всі українські, російські, європейські та американські політики – і то не по одному разу.

Навіть два дні тому помічник Володимира Путіна Юрій Ушаков заявляв, що Росія, в принципі, не проти пропозиції Парижу провести самміт у Франції. Але до цього моменту Україна, на думку кремлівського політика, "повинна виконати або принаймні почати виконувати свою домашню роботу в контексті реалізації мінського комплексу заходів і реалізації рішень нормандських саммітів 2015 і 2016 років".

Тому, за великим рахунком, сьогоднішня зустріч у Берліні за участю Суркова – єдине достовірне свідчення того, що у підготовці до самміту, про який як Зеленський, так і Макрон та Меркель говорили як про доконаний факт, якийсь інтерес проявляє і Росія. Що, напевно, є доброю новиною.

Натомість є і погана новина. За даними російських ЗМІ – зокрема, "Комерсанта" – російська сторона і далі буде настоювати на тому, щоби до початку зустрічі Україна якщо й не виконала – то, принаймні, почала виконувати два вагомих рішення. Перше з них – це розведення сил у районі Петровського і Золотого. Що, напевно, і буде виконано. А другою умовою, власне, і є кодифікація формули Штайнмаєра. Але сам факт прийняття цих рішень – це тільки половина проблеми. Найбільш неприйнятною для України, вочевидь, є вимога, щоби обидва цих питання Україна обговорювала з представниками ОРДЛО.

По-перше, це означає, що команду Зеленського дедалі настійливіше підштовхують до прямих переговорів з сепаратистами. Простіше кажучи, до безвиграшної рулетки, в якій Росія може диктувати нам умови – але відповідальність за виконання зустрічних умов української сторони нестиме не Кремль, а самопроголошені "республіки". Простіше кажучи – ніхто.

По-друге, не тільки реалізація але й кодифікація формули Штайнмаєра в її теперішньому неозначеному вигляді – без чіткого означення того, як мають виглядати "чесні і справедливі" вибори на Донбасі, є банально неможливою. І конкретизувати цей сумнівний продукт німецького дипломатичного генію впродовж тижня-двох не видається можливим. Себто в разі прийняття ця формула перетвориться на чергові Мінські угоди – документ, що говорить правильні речі, але через відсутність механізму їх реалізації особливої практичної цінності не становить.

Чи вдасться реалізувати цей блеф Суркову, який відверто й цинічно гратиме на бажанні Зеленського, Меркель і Макрона отримати самміт за будь-яку ціну, покажуть найближчі дні. Але наразі йдеться про ситуацію, за якої Україні пропонують заплатити помітну геополітичну ціну за обіцянку Путіна приїхати на самміт, де він зможе ще раз повторити кілька пропагандистських кліше і спокійно повернутися додому.