Довга дорога до свободи: Чи є в білорусів шанси скинути Лукашенка

Дива в Білорусі не сталося. Чинний президент Лукашенко не оголосив про свою поразку, а спокійно в черговий раз намалював собі 80% підтримки. Себто локальні чудеса, звичайно, були – на кшталт мертвих громадян, що сповняли свій громадянський обов'язок. Але нічого глобальнішого не трапилося.

Внутрішні війська не перейшли раптом на бік учасників протестів, а старанно кидали світлошумові гранати і розсаджували народ по автозаках. Ні, звичайно, ОМОН в Жодіно чи Кобрині, бачачи перевагу учасників протестів, опускав щити і братався. Але недовго. Бо на протест вийшли десятки тисяч у Мінську – і тисячі у менших містах. Але не мільйони.

Александр Лукашенко, з точки зору сусідніх "альтернативно-демократичних" лідерів, "втримав ситуацію" і визнанням цього факту стали вітальні телеграми, що полетіли до Мінська з Китаю, Казахстану, а невдовзі – і з Росії. Якими б не були плани Кремля стосовно того, як можна "розхитати трон під бацькою" – вони явно будуть відкладені. Врешті, і важка техніка, що покинула Мінськ – це теж була формальна демонстрація перемоги правлячого білоруського режиму.

Лукашенко розповів, що "вибори – це свято". Для нього, власне кажучи, вчорашній спектакль саме святом і став. Святом, що, як здається Лукашенку, гарантує йому ще шість років спокійного правління. Ще білоруський лідер розповів, що за затриманими вагнерівцями "ніхто не приїхав", тому їх, скоріше за все, невдовзі по тихому відправлять до Росії.

Звичайно, певний час люди виходитимуть на вулиці. Але все, що є в опозиції зараз – це готовність до самопожертви з боку кількох тисяч громадян країни. Яких чинний режим цілком спроможний "закатати в бетон". Ну, і дані екзитполу з Варшави, Києва та Москви, де Лукашенко з тріском програв. Можливо, ці дані навіть інтегрують якимось чином в загальнонаціональні результати. Без шкоди для наявних 80% лукашенківської переваги.

Ще є заяви Польщі та Литви із закликом до дотримання демократичних свобод і текст від Зеленського із закликом до толерантності та відмови від насильства. Так виглядає "міжнародна підтримка".

І навіть якщо до того додадуться якісь вагоміші реляції США та ЄС, істотно на ситуацію це не вплине.

Можна з високою долею ймовірності сказати, що на цих виборах Лукашенко мав рекордно низьку підтримку. Цілком можливо, вона становила менше ніж 50%. А Світлана Тихановська, цілком ймовірно, отримала навіть більше за чинного президента. Але встановити скільки-небудь реалістичні факти вже не видається можливим. Бо зафіксувати цю істину, донести до суспільства і переконати критичну масу громадян, що так бути не повинно, опозиція цього разу, безперечно, не зуміла.

Проблема була саме у відсутності організації з одного боку і максимальній концентрації зусиль з іншого. "Рекорди" завчасного голосування, "захист" дільниць від незалежних спостерігачів – усі ці нехитрі, але дієві технологій вкрали перемогу в білоруської опозиції, яка не мала що їм протиставити. Що і не дивно, бо навіть за лічені дні до виборів ані адекватної концепції захисту своїх голосів, ані структур, здатних цю концепцію реалізувати, у опозиціонерок не було.

Але той факт, що в білорусів було бажання змінити владу, але не виявилось необхідних для того інструментів – це не вирок на "пожиттєвого Лукашенка без права помилування". Це виклик, який білоруській опозиції треба прийняти. І почати, з одного боку, широко виносити на світло особливості функціонування лукашенківського режиму. А з іншого – розбудовувати неформальні громадянські структури, здатні реалізувати самоорганізацію людей в ключовий момент.

А все, що наразі можемо ми – це не розповідати про "надмірну довготерпеливість" чи "зрусифікованість" білорусів, а побажати їм удачі та помолитись, щоби їх не втопили в крові. Ну, і бути готовими прийняти біженців, якщо все раптом піде геть-зовсім погано.