Вірменія та Азербайджан хочуть довоюватися до власного Мінська

Останні три доби увага усього світу прикута до старої гарячої точки на Кавказі – Нагірного Карабаху, де спостерігається найбільше збройне протистояння з 1994 року, коли у Бішкеку між Вірменією та Азейбарджаном було підписано угоду про незастосування зброї.

Коротко нагадаємо, Нагірно-карабахська область в радянські часи знаходилася у складі Азейбарджанської СРСР на правах автономії. При цьому під кінець існування СРСР 76% населення складали вірмени, а 23% - азербайджанці. Конфлікт між вірменами та азербайджанцями в Карабаху розпочався ще 1987 року, а перші серйозні збройні сутички почалися в 1990-му. Все це вилилося у повномасштабну війну, що тривала до 1994 року. В результаті конфлікт було заморожено. На території більшої частини Нагірно-карабахської автономної області та території семи прилеглих районів Азейбарджану (так званий "Лечинський коридор") утворилася невизнана Нагірно-карабахська республіка під фактичним контролем Вірменії. В той же час 15% території Нагірно-карабахської області залишилися під контролем Азербайджану.

Також варто нагадати, що союзником Азербайджану у протистоянні з Вірменією є Туреччина, натомість Вірменію підтримує Росія.

Отже, в замороженому вигляді зі спорадичними не надто масштабними загостреннями нагірно-карабахський конфлікт проіснував 22 роки. Але в ніч на 2 квітня і Вірменія, і Азербайджан синхронно повідомили про поновлення бойових дій, покладаючи одне на одного вину у порушенні перемир'я. При цьому обидві сторони інформують про великі втрати у противника. Звучать цифри про сотні загиблих, до того ж говориться про підбиті танки та збиті гелікоптери, безпілотники та вбитих генералів. При цьому обидві сторони заявляють про можливість поновлення повномасштабної війни у Карабаху. В той же час, за інформацією ООН за минулий вікенд в зоні конфлікту загинуло 33 особи з обох сторін та близько 200 отримали поранення. Це звичайно досить багато, але не йде у порівняння з заявленими сторонами цифрами і не зовсім відповідає поняттю "повномасштабна війна".

Отже все виглядає так, наче сторони конфлікту намагаються додати йому масштабності в інформаційному просторі. І це великою мірою вдається, про Карабах заговорили в ООН, Раді Європи, Мінській групі ОБСЄ (група створена в 1992 році в форматі США, Франція, Росія щодо Карабахського конфлікту). Свою допомогу у вирішенні конфлікту уже запропонували сусідній Іран та Білорусь, Туреччина традиційно висловила підтримку "братньому азербайджанському народові", міністр закордонних справ Німеччини закликав сторони негайно припинити вогонь. Свою "глибоку стурбованість" ситуацією обережно висловив і президент Росії Володимир Путін.

Складається стійке враження, що все виглядає так, наче і Вірменія, і Азербайджан прагнуть вивести свій конфлікт в очах світової спільноти на рівень війни на Донбасі та в Сирії. І вигідно це обидвом сторонам, адже кожна намагається прикувавши увагу до власних проблем виторгувати собі тих чи інших преференцій. При цьому деякі світові країни активно підігрують цьому процесу. Як приміром Іран, який на тлі зняття санкцій та виході зі світової ізоляції намагається заявити про себе як про серйозну державу у власному регіоні, чи то Білорусь, яка переживає не найкращі економічні часи у зв'язку із антиросійськими санкціями і пробує компенсувати втрати заграючи з Заходом та позиціонуючи себе як найбільшого миротворця.

Що ж стосується самих Вірменії та Азербайджану, то їхні плани щодо того як використати нову ескалацію, звісно, цілком протилежні. Азербайджан намагається виставити Вірменію та Росію, що стоїть за її спиною, беззаперечним агресором та добитися визнання недоторканності своїх кордонів. Вірменія ж зі свого боку має активно апелювати до "косівського прецеденту" адже ситуація в Карабаху майже дзеркальна ситуації в Косові. І Косове і Карабах є територіями, де представники сусідньої національності складали переважну більшість населення, і там і там в наслідок конфлікту були утворені де-факто незалежні держави. Якщо недоторканість кордонів Сербії не завадила принаймні частково визнати незалежність Косова, то що заважає за таким же принципом визнати незалежність НКР?

Що стосується Росії, то їй здається аж ніяк не хочеться мати в додачу до Донбасу та Сирії ще один гарячій конфлікт, брати активну участь в якому немає особливих сил та засобів, але і втрата симпатій вірмен буде більш ніж болючим ударом і по імперським амбіціям Росії і по особистому іміджу Путіна. То ж Володимир Володимирович докладе усіх можливих зусиль аби малою кров'ю повернутися в Карабаху до статусу-кво в форматі Бішкекського перемир'я 1994-го.

І на останок про Україну. Хоча для нас загострення в Карабаху і може бути в чомусь вигідним - як ще один потенційний фронт для путінських "гібридів" на додачу до Донбасу і Сирії, про жодну пряму участь в ньому (деякі "патріоти" уже заявили про готовність повоювати на боці Азербайджану), звісно не може йти мови. У нас і на власних теренах є де повоювати. Що ж стосується дипломатичної підтримки, то попри цілком очевидний розклад, мовляв Вірменія як союзник Росії наш природній ворог, ніхто прямо підтримувати Азейбарджан теж не поспішатиме. Вірменська діаспора має досить сильне лоббі в світі, перш за все в США та Франції, тож найрозумніше Україні залишатися в цьому конфлікті нейтральною та наполягати на виключно мирному розв'язанні проблеми. Головне без росіян.