Переговори Росії і США провалилися: Що зміниться для України і світу

Дводенні женевські консультації між Росією та США з приводу "гарантій безпеки", які вимагає для себе Кремль, закінчились сподіваним провалом. Користуючись дипломатичною мовою, "щирою і відвертою розмовою" без будь-яких видимих результатів.

Про "відсутність прогресу" заявив заступник очільника російського МЗС Сєргєй Рябков. "Ми не дозволимо нікому закривати іншій країні двері в НАТО", - констатувала заступниця держсекретаря США Венді Шерман, фактично перекреслюючи ключові вимоги Росії, викладені в кремлівському проекті "гарантій". Також вона порадила Росії "повернути війська до казарм".

Єдиним питанням, яке США погодилися обговорювати з російського списку, стала можливість взаємного скорочення кількості ракет середньої та малої дальності в Європі, та реанімація договору про ракети малої та середньої дальності, розірваного свого часу президентом США Дональдом Трампом — через серйозні порушення з боку Росії.

З якоїсь точки зору, це можна було б розглядати як невеликий, але все-таки успіх. Але попередні заяви Росії про те, що пропоновані "гарантії безпеки" — це не меню в ресторані, з якого можна обирати окремі пункти, фактично цей успіх нівелюють.

Рівно як і вчорашні заяви Рябкова про те, що Україною та Грузією побажання не обмежуються. "НАТО має відмовитись від матеріального освоєння території держав, які вступили в Альянс за період після 1997 року", - зазначив російський дипломат, підвищивши ступінь абсурду. Адже будь-яке рішення про обмеження прав окремих членів НАТО стане негайним і ганебним кінцем Північноатлантичного альянсу, і в Москві це чудово розуміють.

Вишенькою на торті, вочевидь, можна вважати заяву Рябкова про те, що "потрібен прорив, потрібен реальний крок назустріч Росії. Причому крок саме натовський, а не крок Росії назустріч НАТО з погляду модифікації її позиції щодо ключових питань". Або його ж таки заяву для журналістів: "Головні питання підвішені, і ми не бачимо, що з американської сторони є розуміння імперативності їхнього вирішення так, як це нас влаштує…". Себто з боку Росії йдеться не про переговори чи дипломатичний торг. Йдеться про набір ультимативних вимог, однозначно неприйнятних для колективного Заходу.

Зважаючи на подібну позицію Кремля, комплекс переговорів між Росією та Заходом, запланований на цей січень, приречений на фіаско. Оскільки ані розмови з НАТО, ані будь-який інший формат безпекового діалогу, не змінять головного – неадекватного рівня вимог з боку Кремля та небажання Заходу на них погодитися. 

При цьому європейські партнери США зараз мають можливість відчути себе "трішечки українцями" — оскільки дискусії про безпеку Європи, фактично, відбуваються без присутності європейських дипломатів. Що викликає природне роздратування у Берліні, Парижі та Брюсселі. Якщо додати до нього роздратування східноєвропейських членів НАТО, яким також не подобається сам факт діалогу про їхнє майбутнє між Москвою та Вашингтоном за закритими дверима, то нескладно передбачити, що і переговорний процес у тому форматі, який ми бачили вчора, невдовзі також буде припинено.

Що буде далі — сказати і просто, і складно водночас. Оскільки, з одного боку, є масив неминучих наслідків. Серед яких — політична ізоляція Росії, гонка озброєнь, посилення військової присутності США у Східній Європі. А також пришвидшення руху Європи до "зеленої" енергетики, незважаючи на супутні економічні жертви. Ймовірно, з відродженням атомної енергетики в частині європейських держав, які свого часу від неї відмовились.

Натомість є й інший, погано передбачуваний масив наслідків конфронтації між США та Росією, яку ініціював Кремль. До цих непередбачуваних можна віднести початок широкомасштабних бойових дій на нашому кордоні, запуск — чи відмову від "Північного потоку-2", загострення кризи на Балканах, яка також цілком може перейти у військову фазу, ймовірну консолідацію ЄС перед лицем протистояння з Москвою — чи, навпаки, розкол у союзі через дипломатичні диверсії "адвокатів Путіна".

В будь-якому випадку, ігри Росії з "газовою зброєю" та концентрацією військ на українському кордоні — це чергова спроба доруйнувати залишки механізмів безпеки у Європі, від яких, після 2014-го, і так небагато що залишилося. Тішить те, що колективний Захід це розуміє. Питання лише в тому, чи це розуміння підштовхне до адекватної за масштабом протидії.