Дмітрій Кисельов став керівником Сергія Лаврова

Той факт, що в Чорногорії хтось протестував проти вступу країни до НАТО, сам по собі нікого не дивував.

По-перше, в цій країні живе більше 25% сербів, які цілком можуть не любити НАТО – і навіть мати на це якісь свої, чимось виправдані причини. По-друге, головний лобіст ідеї НАТО в Чорногорії, Міло Джуканович – фігура вельми специфічна. Він займає посаду прем’єра вп'яте – це на додаток до одного президентства, і добряче всім набрид. Окрім того, свій шлях у політиці він починав пліч о пліч зі Слободаном Мілошивичем, і змінив орієнтацію на різко прозахідну тільки в 1996 році, що теж не додає йому народної любові.

МЗС Росії зуміло переконати чорногорців у тому, що за антинатівськими протестами в Чорногорії стоїть Росія.

Хвиля протестів – як проти вступу до НАТО зокрема, так і стосовно політики Джукановича загалом, нікого не дивувала. Тим паче, що активну участь в них брали головно сербські націоналісти.

Вашингтонська "цитадель зла", до речі, у відповідь на хвилю протестів потішилась ростом демократії в Чорногорії, додавши, втім, що хоче бачити країну в НАТО і порадивши опозиції відмовитись від насильства. Ні на які радикальні кроки для "заманювання" Чорногорії в Альянс у Вашингтоні явно йти не готові. Хоча б тому, що реальна цінність для альянсу країни з 600 тисячами населення і збройними силами з 2 тисяч осіб не надто велика. Хоча і втерти носа росіянам, які останнім часом вправляються у закупівлі чорногорської нерухомості, ймовірно, у Вашингтоні були б не проти. Може, саме тому Чорногорія, ймовірно, отримає запрошення до членства в НАТО вже в грудні цього року.

На такому тлі чергова заява чорногорського прем’єра про те, що сербські радикали за підтримки Москви "розгойдують човен" особливого здивування не викликала.

І тут до справи взялося російське МЗС.

Для початку російські дипломати висловили "глибоке здивування" звинуваченнями Джукановича – що, безумовно, є уставленою дипломатичною формою. Далі пішов сюрреалістичний тест у стилі "Чуркін в ООН". "Жодного конкретного факту уявної російської причетності до роздування соціальної напруженості в Чорногорії Джуканович не надав, та й надати не міг, тому що таких фактів не існує". Українцям добре знайомий подібний стиль російської дипломатичної дискусії.

Але російський дипломатичний геній не зупинився й на тому – понісшись в емпіреї, доречні в побутовій сварці, а не в дипломатичному документі. З роздумами про "державного мужа", який якось дуже довго знаходиться при владі (саме так, в лапках – про чинного прем’єра). І про "мирних демонстрантів", проти яких звірі-поліцейські використовують сльозогінний газ (зі скромним мовчанням про неодноразові спроби захопити урядові будівлі з використанням запалювальної суміші проти поліцейських). І про те, що бажання Чорногорії та її керівництва захистити незалежність країни шляхом вступу до НАТО є "абсурдним".

Всі давно звикли до того, що російська пропагандистська машина обслуговує інтереси влади. Але зараз дедалі більше складається враження, що це вже окремі владні інститути – і серед них МЗС – обслуговують інтереси пропагандистської машини. І що тексти пишуть не в МЗС для озвучення у ТАСС чи Першому каналі – а навпаки, спеціалісти з "розпинанная хлопчиків" пишуть тексти для МЗС.

Результат від подібного дипломатичного документу вийшов легко передбачуваний. Джуканович радісно повідомив, що реакція російського МЗС підтверджує його підозри. Попередню заяву Джукановича зараз підтримав уже весь чорногорський кабмін – відверто посилаючись на реакцію російського МЗС. Серби, які протестували проти НАТО, теж опинились в цікавій ситуації – оскільки тепер кожен, хто протестує проти вступу в Північно-атлантичний альянс, виглядає платним агентом Кремля. Тому лідерам опозиції тепер доводиться виправдовуватись, переконувати всіх у своєму патріотизмі, і стверджувати, що поліцейських штурмували не справжні опозиціонери, а молодики, що взялись "невідомо звідки", і закликам до ненасильницького протесту не піддавались. А у Вашингтоні, ймовірно, зайвий раз переконалися у правильності курсу на інтеграцію Чорногорії у військовий союз.

А загалом, історія з Чорногорією показала дві речі. Перша з них – це "збиті приціли" в представників російської влади, які, здається, не можуть відрізнити дипломатичного документу від пропагандистського памфлету – що явно не доведе до добра зовнішню політику. А друга, більш глобальна – це криза "руского міра", з якого втікають навіть давні й добрі союзники, на кшталт чорногорців. Тікають, не зважаючи на те, що більше половини туристів в країні ще два роки тому були росіянами (чи може, саму через те?). Тікають, бо, попри всю "братську любов", сумніваються як у власному економічному благополуччі, так і у власній безпеці у межах цього світу. Що ж – їх нескладно зрозуміти...