"Хвороби росту": Головні перемоги та невдачі зовнішньої політики України в 2018-му

Чимало зовнішньополітичних успіхів України куються не тільки (а часом і не стільки) в Києві, як у столицях інших країн. Рівно як і чимало наших зовнішньополітичних поразок є, насправді, результатом рішень, які від нас не залежали рівно ніяк.

Успіх перший. ПЦУ і Томос

Втім, вочевидь, найбільшою "чистою" перемогою української зовнішньої політики можна вважати комплекс рішень Вселенської патріархії стосовно надання новоствореній Православній церкві України Томосу про автокефалію.

Ні-ні, всі знають, що це подія в церковному, а не світському житті, і церква в нас відокремлена від держави. Але очевидним є і інший факт. Дві українські православні конфесії намагались (чи робили вигляд, що намагались) отримати автокефалію з Константинополя впродовж більш ніж 15 років. Із загальновідомим результатом. І навіть допомога з боку адміністрації тодішнього президента України Віктора Ющенка їм в цьому не сприяла.

А от втручання в цей процес українського зовнішньополітичного відомства, адміністрації чинного президента України, а також, вельми ймовірно, зовнішньополітичних відомств інших країн, дозволило зрушити процес із мертвої точки.

І навіть після того, як було досягнуто домовленостей із вселенським патріархом Варфоломієм, амбіції деяких українських ієрархів заледве не призвели до краху всієї справи. Тому отримання ПЦУ Томосу про автокефалію, яке, будемо надіятись, таки відбудеться 6-го січня 2019-го, однозначно можна віднести до звершень українських дипломатів.

Успіх другий. ПАРЄ та Рада Європи

Ще одним беззаперечним досягненням української дипломатії можна вважати протистояння російським лобістам у ПАРЄ та Раді Європи. Росії не вдалося вийти з-під санкційного тиску в ПАРЄ. І хоча рішення, яке б дозволило повернути російську делегацію до сесійної зали з повними правами, не відхилили остаточно, а відправили на доопрацювання - як мінімум на рік Росія буде вимушена залишатися в теперішньому статусі. Звичайно, на початку грудня було прийнято рішення про те, що Росію не можна позбавляти права голосу на виборах суддів ЄСПЛ, генсека РЄ та інших керівників організації. Але для участі у цих виборах Росія має визначити список членів своєї делегації та передати його у Страсбург. В останні три роки Росія цього не робить, що помітно спрощує ситуацію. Окрім того, саме цього року в ПАРЄ залунали серйозні пропозиції стосовно можливого виключення Росії з організації.

Успіх третій. Антиросійські санкції

Очевидною перемогою - хоча її і важко назвати чисто українською - є збереження режиму санкцій проти Росії. Попри чисельні загрози - в першу чергу, з боку Італії, яка, окрім всього, цього року ще й головує в ПАРЄ, і керівництво якої чітко й недвозначно заявляло про бажання санкції проти Росії скасувати, економічні обмеження вдалося зберегти. На це працювали як українські дипломати та брюссельські посадовці - так і російські військові, які вкотре продемонстрували справжню готовність Кремля до припинення конфлікту як на Донбасі, так і на Азові.

Успіх четвертий. Перемога "Нафтогазу" над "Газпромом"

Ще одним істотним досягненням України на міжнародній арені можна вважати перемогу "Нафтогазу" над "Газпромом" в стокгольмському арбітражі. У багаторічній газовій суперечці між Росією і Україною арбітраж став на бік "Нафтогазу", задовольнивши вимоги компанії про перегляд невигідних для неї умов контакту від 2009 року з російським "Газпромом". Зокрема, арбітраж повністю відхилив вимогу "Газпрому" про застосування принципу "бери або плати", згідно з яким "Нафтогаз" повинен оплачувати обумовлений в контракті щорічний обсяг поставок незалежно від того, скільки газу компанія насправді закуповує. З початку літа "Нафтогаз" намагається примусово стягнути з "Газпрому" $ 2,6 млрд на виконання рішення арбітражу - здебільшого в Швейцарії, Великобританії та Нідерландах.

Втім, не перемогами єдиними жила українська дипломатія цього року.

Невдача перша. Українські хлопці в російському полоні

І серед найбільших дипломатичних невдач - нехай і практично незалежних від Києва - можна назвати той факт, що як українські політв'язні, так і українські військовополонені залишаються в російських тюрмах. Зрозуміло, що як Україна, так і чимало наших союзників готові зробити все можливе для того, щоб звільнити цих заручників російського авторитарного режиму. Але поки ці люди залишаються по російських тюрмах, де частина з них помирає довгою і важкою смертю - вся ситуація є найбільш кричущою проблемою української дипломатії.

Невдача друга. Конфлікти з сусідами

Ще однією колосальною політичною невдачею залишається продовження конфліктів зі східноєвропейськими сусідами. Найважчим із яких вочевидь, є політичне протистояння з Угорщиною. В якому до конфлікту стосовно закону про освіту додався скандал із видачею угорських паспортів в Берегово, взаємна висилка дипломатів, довгі торги довкола агремана для нового угорського посла та дозволу на відкриття нового українського консульства в Угорщині, і багато інших, більших та менших взаємних образ. Що, в свою чергу, ніяк не сприяє примиренню з Будапештом, без якого адекватна співпраця України з НАТО не видається можливою.

Конфлікт між Києвом і Варшавою довкола "історичної пам'яті" не призводить, здавалось би, до таких важких геополітичних наслідків, як сварка із Будапештом. Але і в нього є своя вкрай небезпечна сторона - оскільки "історичне протистояння" не тільки руйнує адекватні стосунки між владою обох країн, але й призводить до зростання антиукраїнських настроїв у Польщі, що може мати погані наслідки як для мільйона з гаком наших заробітчан, так і для десятків тисяч українських студентів у польських навчальних закладах.

Невдача третя. Видача дисидентів Ердогану

Іншою зовнішньополітичною "невдачею року" можна назвати подію, яка багатьма пройшла непоміченою. Мова йде про видачу турецьких дисидентів у руки чинної турецької влади. І якщо у випадку з представниками духовенства, зокрема, з імамом Саліхом Зекі Ігітом, ситуація насправді вимагала ретельного розслідування, то видача Анкарі журналіста Юсуфа Інана, якого звинувачують, по суті, у висловленні своєї думки щодо режиму Ердогана у соцмережах - це беззаперечна пляма на репутації України як демократичної держави.

Невдача четверта. "Північний потік-2"

А ще однією глобальною поразкою України є, вочевидь, той факт, що будівництво російського газогону "Північний потік - 2" наразі не зупинене й повільно, але неухильно просувається до мети. Якою, як не крути, може стати припинення газового транзиту через Україну. Звичайно, можна потішитись тим фактом, що в цій битві наразі програє не тільки українське МЗС, але й Держдеп США. Чи заспокоїти себе тим, що будівництво "політичного газогону" фінансово виснажує Росію - чим полегшує її тиск у інших геополітичних сферах. Але поразка є поразкою, якими б не були її об'єктивні та суб'єктивні причини.

Втім, якщо абстрагуватись від цьогорічних "зрад і перемог", та глянути на українську зовнішню політику останнього десятиліття, то виникає два стійких спостереження.

Перше із них - позитивне. Впродовж минулого року зовнішньополітична активність України була якщо й не вищою, ніж минулого року, то однозначно - ефективнішою. І список вагомих перемог - тому підтвердження.

А друге враження, як водиться, негативне. Українська зовнішня політика залишається орієнтованою на короткі терміни, "тактичною".

Ні-ні, звичайно, є закріплений у Конституції курс України на членство в Європейському Союзі та НАТО. Є якісь загальногуманістичні принципи, на яких базоване як українське юридичне поле, так і корпус міжнародно-правових угод. Але, приміром, з одного боку Україна говорить про курс на загальноєвропейські цінності - а з іншого видає туркам журналістів на явно політичну розправу. Що якось погано пасує до довготермінового курсу на членство в ЄС, звідки журналістів Анкарі видавати ніби як не прийнято.

Втім, орієнтацію на скороминущі потреби можна списати на "хвороби росту" української дипломатії. Які, будемо сподіватися, наступного року вона "переросте".