"Червона загроза" від Путіна: Що зміниться після виборів до Держдуми

Триденні вибори до російської Держдуми та місцевих органів влади добігли кінця — і навіть ще не завершений підрахунок голосів дає доволі чітку картину того, що саме відбулося під час цього колективного волевиявлення російської влади та населення країни.

За партійними списками після обробки 80,56% протоколів лідирує, звісно, партія влади — "Єдина Росія", що набрала 49,42% голосів. Зразу за ними йдуть комуністи — КПРФ набрала 19,82%, на третьому місці — ЛДПР з 7,55%. У п'ятірку лідерів також входять партії "Справедлива Росія" з 7,37% голосів і "Нові люди" з 5,37%. Як бачимо, жодна з реально опозиційних політсил, навіть найбільш помірковане "Яблуко", до Держдуми не потрапляє. Але і партія влади демонструє не те, щоби проривний результат. Не допомогло ні "приєднання Білорусі", ні Шойгу з Лавровим у списку.

Можна багато розповідати про порушення під час передвиборної кампанії та в ході самих виборів, про відсторонення від виборів популярних опозиційних політиків, "каруселі", цікаві відеоматеріали стосовно того, як одна особа голосує за десятки інших, віддаючи голоси, звісно, за "Єдину Росію".

А можна просто проаналізувати цифри. Порівнявши статистику "пропорційної" складової виборів із тим, як розподілиться друга половина місць у Держдумі – та, яка визначається за результатами виборів на одномандатних округах. З 225 округів у 195 виграє "Єдина Росія". Комуністам дістанеться, скоріше за все, максимум 15 округів (хоча в кількох із них запущено механізм перерахунку голосів, який може мати несподівані результати).

Пояснити цей феномен, коли партія, що набрала менше половини голосів за списками, бере без малого 90% одномандатних округів, а, приміром, партія, що взяла 20% у пропорційній системі, бере трохи більше від 5% по мажоритарці, можна тільки в один спосіб. Це трапилося внаслідок адміністративного тиску та маніпуляцій "міцних регіональних господарників". Для яких вибори стали своєрідним тестом на здатність втримати контроль над регіоном. Дехто із них, до слова, цей тест провалив — як то трапилося в Якутії, Ямало-Ненецькому окрузі, та де-не-де у регіонах європейської частини Росії. Але більшість, слід визнати, із тестом впоралася. Чому на заході Росії не слабко допомогли автобуси і потяги з колаборантами з ЛДНР. Так само блискуче — із майже на 100% "правильним" результатом — завершились вибори у Рамзана Кадирова.

Таким чином, стає очевидним, що в Кремлі вирішили не створювати коаліції прокремлівських проектів у Думі, а піти простим шляхом, і намалювати потрібну цифру "Єдиній Росії". При тому, після "зачистки" електорального поля від опозиції, там навіть погодились на відносно правдоподібні результати пропорційного голосування. Яке, втім, у разі присутності реально опозиційних партій у бюлетенях, могло би привабити на дільниці не 50% громадян — а дещо більше, і залишити "ЄдРо" із третиною, а не половиною голосів. Втім, історія не пишеться умовним способом.

А наразі сталося так, що єдиною помітною опозиційною силою залишилася КПРФ, що практично подвоїла свій попередній результат як завдяки владі, котра закатала у бетон решту опозиції, так і завдяки "розумному голосуванню" Навального, яке стимулювало голосувати за кого завгодно, окрім партії влади.

Обравши в якості головних конкурентів влади комуністів, Путін знову використав старий трюк, який неодноразово використовували пострадянські лідери — як в Росії, так і в Україні, коли влада свідомо обирала в якості опонента Леоніду Кучмі саме Петра Симоненка.

І необхідність обирати між двома відтінками червоного кольору цього разу спрацювала — оскільки переважна більшість адекватних людей вирішила залишитися вдома.

Але тепер політична реальність в Росії залежить, як не дивно, саме від комуністів. Вони можуть продовжити виконувати цілком підлеглу, сервільну роль стосовно Кремля — і в такому випадку населення доволі швидко зрозуміє, що до чого. І на наступних виборах — в тому числі, і президентських — спробує знайти якихось правдоподібніших опозиціонерів.

Комуністи можуть також почати більш чи менш вдало імітувати боротьбу за владу із "ЄдРом", вимагаючи собі дрібних (чи й не дуже) бонусів в уряді та місцевих представницьких органах в обмін на активну участь у наступних президентських виборах — зі згодою їх програти, звичайно. І такий сценарій був би, насправді, оптимальним для Кремля. Адже він дозволив би випустити дві третини протестної пари в "червоний свисток".

А існує іще й третій, вкрай малоймовірний сценарій, за якого після внутрішньопартійних інтриг КПРФ міняє лідера і йде у дещо менш системну опозицію — ризикуючи зіткнутись з каральною державною машиною, але при тому отримуючи шанс знову повернутися до реальної влади. Втім, для його реалізації комуністам доведеться поміняти все без винятку теперішнє керівництво партії. І помітну частину її рядових членів.

Прикра новина полягає в тому, що за будь-якого розвитку подій — будь то "путінський застій", "боротьба путіністів з червоними", чи, тим паче, "червоний реванш" очікувати на адекватнішу зовнішню політику Москви, і якусь нормалізацію стосунків з сусідами, ясна річ, не доводиться.