Белградський майдан: Хто в Сербії хоче скинути президента Вучича

Протести в Сербії, з більшою чи меншою інтенсивністю, тривають з кінця листопада минулого року. За прикладом французьких “жовтих жилетів”, сербські опозиціонери збиралися щосуботи для того, щоб зайвий раз нагадати чинній владі, і в першу чергу — президенту країни Олександру Вучичу про те, що в суспільстві наростає незадоволення, з одного боку, не надто прозорим стилем ведення справ, а з іншого — сербам не надто подобається курс на можливе примирення з косоварами, який обрав Вучич. Принаймні, такими попервах були претензії широкої коаліції опозиціонерів, що об'єдналися у "Союз за Сербію". За якийсь час ці вимоги трансформувались в одну-єдину — стосовно відставки чинного президента і проведення позачергогвих виборів на найвищу посаду.

І от минулої суботи група учасників протестів увірвалися в будівлю “Радіо і телебачення Сербії”, зажадавши доступу в прямий ефір. Учасники штурму належали до ультраправої партії "Двері" Бошка Обрадовича.

Втім, із ефіром у "штурмовиків" не склалося. Поліція і бійці спецпризначення за кілька годин виштовхали учасників штурму з приміщення телерадіокомпанії. Обійшлося без жертв.

Наступного дня на прес-конференції Олександр Вучич оголосив, що влада "нікому не дозволить загрожувати насильством", а також відмовився спілкуватися з опозиційними лідерами, назвавши Бошко Обрадовича фашистом, а двох інших лідерів "Союзу за Сербію" - Вука Йеремич і Драгана Джіласа - олігархами. Та пообіцяв розмовляти тільки з представниками громадянського суспільства.

Втім, коли ті самі представники за декілька годин взяли в кільце президентський палац, намір поспілкуватися із ними покинув сербського президента, і він вирішив "перечекати облогу" всередині, оточивши будівлю поліцейськими та жандармерією. Учасники облоги оголосили, що не розійдуться, поки президент не вийде до них і не відповість на їхні вимоги. Натомість Вучич через Twitter запевнив співгромадян, що залишати свій кабінет і ламати робочий графік не збирається. Втім, за декілька годин облога якось сама собою розсмокталася. А Олександр Вучич вийшовши з будівлі, почув на свою адресу кілька вигуків “Злодій! Брехун!” - на які відповів "Хай живе Сербія" - після чого сів у авто і покинув спорожніле місце подій. Невдовзі з-під палацу зникли і демонстранти з поліцейськими. При тому самі учасники протестів відзначали, що наразі якоїсь чіткої програми досягнення відставки Вучича у них немає. Що, загалом, і не дивно. Оскільки проти Вучича протестують дуже-дуже різні політичні персонажі. Серед яких і вже згадуваний ультраправий персонаж Обрадович, і наприклад, лівий соціаліст Борко Стефанович, з побиття якого невідомими, до речі й почалися протести. Останній, попри декларований європоцентризм, свого часу відповідав за угоду з "Газпромнєфтью" про купівлю компанії "Нафтова індустрія Сербії" і координував організацію візиту до Белграда Дмитра Медведєва.

З іншого боку, серед учасників протестів проти Вучича насправді немало правозахисних тантикорупційних організацій, в яких є достатньо вагомих приводів для критики чинного глави держави. Тому шанси на те, що млявий узимку протест з приходом весни пожвавішає, є цілком реальними. Це за умови, що правим, ультраправим, соціалістам і громадянським активістам вдасться не полаятись, а об'єднатись під гаслом "Вучича геть!".

Але іронія ситуації полягає в тому, що в разі оголошення позачергових президентських виборів опозиційна структура, скоріше за все, розсиплеться. Бо дуже складно уявити собі єдиного кандидата від політсил, з яких частина звинувачує Вучича в "зраді національних інтересів Великої Сербії" і стверджує, що він готується погодитись на обмін територіями з Косово, після чого признати цю республіку (це і є суть зради, якщо хтось не зрозумів), а інша вимагає від нього швидшої і повнішої євроінтеграції, і вважає його занадто консервативним. Тому в разі проведення виборів Вучич має цілком реальні шанси ще раз підтвердити свій мандат.

При тому, хто б із представників чинної влади чи сербської опозиції волею долі не опинився на політичному Олімпі (за винятком хіба ультранаціоналістичних партій), шанси на якісь радикальні зміни у зовнішній політиці Белграду є не надто високими. Як і чинний президент, його наступник буде вимушений імітувати переговори з Косово — роблячи все можливе, щоб ці переговори не дійшли до результативного завершення. Також він буде вимушений час від часу говорити про "дружбу з братнім російським народом" - але частіше їздити до Брюсселю, Берліну чи Парижу, аніж до Москви. Буде, простіше кажучи, достатньо спритно лавірувати між геополітичними центрами, які в більшій чи меншій мірі можуть чинити вплив на долю сучасної Сербії.