Баланс на грані: Чи вдасться Лукашенку зберегти і особисту владу, і незалежність Білорусі

Незкінченна сага російсько-білоруських стосунків перегортає, схоже, нову сторінку. Після небувалого загострення в кінці минулого - на початку цього року, коли Лукашенко погрожував Росії втратою союзника, і сумнівався, чи потрібно і надалі називати країни братніми державами, здається, настає новий період.

Під час зустрічі з губернатором Новосибірської області Андрієм Травниковим Лукашенко вже стверджує, що білоруси "сповнені рішучості співпрацювати з нашими старшими братами" - маючи на увазі росіян. І констатує, що Росія та Білорусь "приречені" бути разом - приплітаючи до "братніх" народів ще й Україну. І радісно запрошуючи російський бізнес "на захід" - себто до Білорусі.

Втім, навіть у цьому велеречивому потоці Лукашенко не забуває вставити, що стосунки мають вибудовуватись "по-людськи".

Зрозуміти Олександра Григоровича можна - останнім часом він відчуває критичний брак гуманізму з боку Москви.

Де спочатку за допомогою "податкового маневру" перекривають для Білорусі можливість здійснювати реекспорт російських вуглеводнів за зниженою ціною. А потім цілком відверто й неодноразово констатують, що однакова ціна на вуглеводні для всіх частин "союзною держави" Росії та Білорусі може бути реалізованою тоді й тільки тоді, коли буде виконана й решта умов "союзного договору" 1997 року, ратифікованого парламентами обох країн в 2000-му. Зокрема, інтеграція емісійних центрів (в перекладі на мову реальності - підпорядкування центробанку Білорусі російським колегам), інтеграція митних структур (те саме - але щодо митниць) і т.д. При тому подібні вимоги до Мінська ставлять не якісь "кремлівські яструби", а цілком собі "травоїдні" посадовці на кшталт прем'єра Дмитра Медвєдєва чи міністра фінансів Антона Силуанова.

Для чого це робиться - чи то для того, щоб створити фіктивну "Союзну державу", в якій Володимир Путін іще не був президентом, тому може поцарювати ще два строки, чи то просто для стимуляції перемоги і "Мінськнашу" в широких народних масах - сказати складно. Але такою наразі є консолідована позиція російської влади, яка хоче інтеграцію - сьогодні, а економічні пільги для Білорусі - якось пізніше.

Втім, Олександр Лукашенко не був би собою, якщо б не зумів в публічній дискусії нанести неслабкий удар по опонентам.

Суть його відповіді зводиться до того, що Білорусь - не проти інтеграції. Але інтеграції рівноправної - а не російської анексії.

І єдина митниця, центробанк і суди цілком можливі. Але це будуть не російські, а "союзні" інститути, які формуватимуться на паритетних засадах. Лукашенко й ідею спільної валюти підтримує - тільки це повинен бути не російський рубль, а щось нове, "союзне". "Немає рівноправній основи - немає союзу. Це або анексія сильним слабкого, або інкорпорація, що може комусь не подобатися. Іншого не дано, як би ми не ховали за якимись формулюваннями деякі угоди і домовленості" - констатує очевидну, загалом-то річ президент Білорусі. На яку його російський колега чомусь не поспішає приставати. Бо за спільним білорусько-російським центробанком проглядає лиш один наступний крок - почергове керівництво "союзною державою" двох президентів. Такий собі "дуумвірат" Путіна й Лукашенка.

Висуваючи подібну справедливу, але цілком непридатну для Москви вимогу, білоруський президент, здається, щиро надіється повернути стосунки з Росією до колишніх.

От тільки нічого у нього не вийде. Бо практика купівлі лояльності союзників, добре відпрацьована путінською Росією за останні півтори десятиліття, більше не працює. В першу чергу - через економічну неспроможність Росії дарувати кількамільярдні презенти своїм союзникам. У Москві скінчились пряники, і залишились тільки батоги. В тому, здається, і полягає маленька особиста трагедія білоруського президента. Який хоче - і може врятувати свою країну від російської анексії. Але зробити це можна не за допомогою демонстративного дрейфу в бік Заходу у вигляді "повернення американських дипломатів", про що в Мінську оголосили минулого тижня - а завдяки глибокій лібералізації економіки та демократизації суспільства. Що неминуче призведе до втрати влади і самим Олександром Лукашенком.