Нова азійська тусовка: Чому Росія забула про "загрози" з боку НАТО

Сьогодні в Москві пройде нетривіальний дипломатичний захід - перше засідання регіональної платформи "3+3". Принаймні, так росіяни і турки позиціонували новий формат міжнародної співпраці, покликаний сприяти миру на Південному Кавказі.

Щоправда, із цифрами все не зовсім зрозуміло, оскільки "3+3" ніби як передбачає існування двох сторін переговорів — по три держави у кожній. При тому в заході мали взяти участь, окрім двох ініціаторів, Вірменія, Азербайджан, Іран та Грузія. Хто з них в яку групу повинен був потрапити — сказати складно. А після того, коли у Тбілісі від участі в заході скромно відмовилися, заявивши про "небажане геополітичне наповнення", все стало і зовсім заплутано.

Втім, все це — формальності. Зустріч проходить на відносно невисокому рівні – заступників міністрів закордонних справ. І, окрім Грузії, інші учасники охоче прибули на неї.

Оголошеною темою зустрічі є "покращення транспортної та комунікаційної структури в регіоні". Це гарне й округле формулювання в перекладі на менш дипломатичну мову означає, що Баку тиснутиме на Єреван, щоб отримати екстериторіальний коридор через вірменські землі між Азербайджаном та Нахічеванським анклавом.

А Вірменія у відповідь делікатно проситиме Туреччину зняти транспортну блокаду. Скоріше за все, саме через можливість говорити напряму з Анкарою Єреван і встряг в усю цю історію — тому що коли два місяці тому вірменський прем'єр-міністр Пашинян намагався напряму поговорити з Ердоганом, то в Анкарі навідріз відмовилися його приймати.

Що вийде із сьогоднішньої розмови — сказати складно. Окрім того, звичайно, що Пашинян іще гостріше відчує, що, для того, аби нормалізувати ситуацію, завершити конфлікт і відновити економіку необхідно дати Азербайджану те, що вимагає Баку і Анкара. А для того, щоби втриматись на посаді — потрібно гордо від такого варіанту відмовитися. Врешті, це питання — хоч, може, і з меншою гостротою — стоїть перед Пашиняном вже не перший місяць.

Але в цій історії цікаво інше. Війна в Нагірному Карабаху була виграна Азербайджаном за активної підтримки Туреччини. Себто держави — члена НАТО. Задля вирішення проблем між Вірменією та Азербайджаном Росія охоче користується послугами Анкари — хоч там явно підтримують тільки одну сторону конфлікту. Натомість в ситуації з російсько-українським конфліктом Туреччина в якості модератора Кремлю вже геть-чисто не підходить. А навчання НАТО на нашій території чомусь хвилюють Володимира Путіна значно більше, аніж турецькі інструктори, "Байрактари", та, не виключено, спецпризначенці у Азербайджані. Які там не просто були присутні чи навчалися — все це активно використовувалося проти союзної Росії Вірменії. Чому така відмінність?

Відповідь очевидна, щоб не сказати — тривіальна. У ситуації довкола Нагірного Карабаху Росія зацікавлена у врегулюванні конфлікту. Який, в разі повторної ескалації, може забрати в Кремля чимало часу, сил та дипломатичних ресурсів. Натомість на Донбасі Росія воліє підтримувати збройне протистояння і періодично провокувати ескалації. Задля тиску на Україну, дестабілізації нашої політичної системи, задля поступок стосовно "Північного потоку-2". А віднедавна — для отримання Москвою від Вашингтону та Брюсселю "письмових гарантій" того, що країнам Східної Європи можуть відмовити у вступі до НАТО просто тому, що так вирішили у Кремлі. Складно сказати, що все це повна несподіванка, але в ситуації з сьогоднішнім самітом стосовно долі Південного Кавказу, на якому Росія чомусь "забула" про загрози з боку НАТО, все це стало якось особливо й чітко помітним.