Чому українські мільйонери не можуть вигравати у північноірландського пролетаріату

Збірна України з футболу провалила Євро-2016, провалила з тріском та ганьбою, без шансів програвши збірній Північної Ірландії, команді, яку ще пару років тому ніхто всерйоз не сприймав. В усій Північній Ірландії, до речі, проживає в півтора рази менше людей, ніж в одному тільки Києві.

Справа навіть не в тому, що українці програли в одному конкретному матчі збірній, яка вочевидь поступається нам в класі (у всіх бувають невдалі дні), річ у тім, що ми програли в головному для нас матчі сезону, і подібні програші для нашої збірної – річ досить систематична. Як тут не згадати наші програші в стикових матчах європейських та світових відборів Словенії та Греції, систематичні нічиї у відборах з вірменами, молдованами, білорусами, ісланцями, валійцями та іншими аж ніяк не найсильнішими командами.

Єдиним більш-менш пристойним здобутком української збірної і досі залишається чвертьфінал Чемпіонату світу 2006 року, хоча й там, якщо абстрагуватися від турнірної сітки, всі наші досягнення – це непроста мінімальна перемога над світовим аутсайдером Тунісом, нульова нічия з середняковою Швейцарією та шедевральна гра Шовковського в серії післяматчевих пенальті.

Отже, протягом усієї своєї історії наша збірна грає загалом поганенько, і хоча загальний рівень гравців змушує нас очікувати більшого, переламати цю тенденцію не вдається. Причин для цього більш ніж достатньо, але головна – це сама система футболу, яка вибудувалася в Україні. Наш клубний футбол розвивається зовсім не європейським шляхом. Там футбол – це в першу чергу бізнес, який має давати прибуток, тому багаті країни мають багаті клуби і як результат сильні чемпіонати, а в країнах побідніше клуби не такі заможні, чемпіонати загалом слабкі, і клуби заробляють на тому, що вирощують молодих футболістів та продають їх в країни топ-четвірки.

В Україні все трохи інакше. Є два утримувані олігархами супер-клуби "Динамо" та "Шахтар", які можуть дозволити собі платити гравцям шалені гроші та купувати дорогих легіонерів. Іноді до їхньої спільноти наближаються один-два інших клуби, якщо у їхніх власників є гроші та футбольні амбіції. Рівень же решти команд настільки низький, що кандидатів в збірну країни шукати там зась. Ось і перед поточним Євро гравців до збірної збирали за великим рахунком з трьох клубів "Шахтаря", "Динамо" та "Дніпра" плюс Коноплянка, Зінченко та "весільний генерал" Тимощук. Недостачу гравців доповнили виконавцями з луганської "Зорі", в більшості своїй це орендовані гравці "Шахтаря", на яких ніхто всерйоз не розраховував, то ж і не дивно, що в офіційних матчах на поле "луганчан" не випускали.

Враховуючи, що мінімум половина основних гравців наших грандів – це легіонери, кадровий голод для нашої збірної – річ цілком типова, а конкуренція за місце в складі присутня лише на кількох позиціях. При чому шукати гравців де інде окрім українських грандів неможливо через відсутність інших сильних клубів в Україні та майже повній відсутності українських легіонерів в сильних європейських чемпіонатах. Українські гравці уже давно не прагнуть грати в Європі з однієї простої причини – українські гранди платять більше, ніж європейські середняки. Якось так виходить, що більш-менш талановитому молодому українському футболісту простіше і вигідніше потрапити в "Динамо" чи "Шахтар", нехай і у вічно запасні, ніж конкурувати за місце в складі в середньому європейському клубі.

В той же час Євро у Франції вкотре продемонструвало, що збірній, кістяк якої складають футболісти, що грають у власних чемпіонатах не з топ-четвірки, навряд чи можуть розраховувати на успіх. Яскравий приклад збірна Росії, що програла Словаччині, кістяк якої складають гравці з Європи.

Окреме питання і мотивація наших футболістів. Хто б що не говорив про бажання заявити про себе в Європі для того ж Ярмоленка чи, приміром, Хачеріді, реальну мотивацію знаходити цим гравцям дуже і дуже непросто. Ну, чого може хотіти від життя молода людина, яка уже є міліонером, перемагаючи "Ворскли" та "Говерли". Звісно, можна настільки знизити до себе вимоги, що втратити все і в Україні, але досвід багаторічних кутежів Мілевського з Алієвим доводить, що, граючи навіть з похмілля, можна досить довго вести більш ніж шикарне життя. Скільки би ми всі не вважали наших гравців лузерами, насправді вони переможці, адже в досить бідній країні вони досягли такого рівня добробуту, про якій і не мріють мільйони їхніх однолітків.

Отже, очікувати якихось серйозних звершень від збірної України поки в нашому футболі існуватиме "олігархічна система" швидше за все не варто. Якщо ми хочемо мати сильну збірну, наш футбол врешті має стати звичайним бізнесом, а клуби будуть змушені самі заробляти на своє існування. В Європі це давно називають балканською моделлю - небагаті і не надто сильні клуби виживають за рахунок підготовки та продажу футболістів у більш сильні і багаті чемпіонати. Про перемоги в єврокубках за такої моделі можна і не мріяти, але збірна може нарешті отримати кваліфікованих виконавців з топових європейських чемпіонатів.

Варто відзначити, що економічні негаразди останніх років підштовхують наших грандів продавати легіонерів та більше розраховувати на власних вихованців, а багатьох футболістів з українським паспортом їхати шукати щастя в Європу. Якщо ця тенденція триватиме і далі та переросте в стійкій тренд, можливо років так за п'ять ми уже не програватимемо Північній Ірландії та частіше братимемо участь у великих футбольних турнірах.