"Війна вірян проти безбожників": Чому в Україні виникають мовні скандали

Днями трапився свіжий мовний скандал.  У своєму Інстаграм інша дівчина написала наступне: "Просто я бы бл**дь на х* запретила еб***й украинский язык". Щоправда потім вибачилася.

Такі випадки – не поодинокі, навіть за останній рік їх десятки. Нападають на мову, військових, національні атрибути та символи.

Що рухає цими людьми, адже вони на прикладі інших вже мали би розуміти, що невдовзі доведеться так же публічно вибачатися, що їх можуть звільнити з роботи, розірвати рекламні контракти, що вони перетворяться на посміховисько зрештою.  І чому у більшості подібних випадків, про які ми чуємо у ЗМІ, задіяні саме жінки?

Ці питання Depo.ua поставив соціальному психологу і письменнику Олегу Покальчуку.

– Пане Олеже, що може рухати такими "нападниками на мову"?

– Мова – основний наріжний камінь культури, формотворчий чинник величезної кількості суспільних і політичних процесів тощо. І якщо ми подивимося на сотні років назад, то таким самим формотворчим чинником була релігія, яка формувала нації, вела людей у бої, закликала їх на подвиги, жертви, мучеництво і все те, що ми зараз читаємо, вивчаємо в якості величезної культурної спадщини.

Тому ми говоримо про мовне питання як про квазірелігійне. Так, мова не має своєї церкви, не має інституції, немає авторитета священства. Але мова українська має всі ознаки мучеництва, апостольства і всіх цих категорій, які супроводжують кожну релігію. Тому що наша мова була гнана, за неї страждали, за неї вмирали. 

Емоційність власне пов'язана з тим, що, як і у релігії, лежить у сфері невидимого. Є певний об'єм припущень, які натякають речникам української мови на те, що мова є більше, ніж просто мова. І дбання про неї у перспективі може обіцяти цілком матеріальний результат. Тобто, якщо ви вірите у мову, плекаєте її, шануєте та поширюєте, то мова у відповідь на вашу подвижницьку працю створить щось сама – у культурі, державі, політиці тощо. Умовно, сотворить диво. 

Я пам'ятаю перші вибори до Верховної Ради, коли власне це питання було сакралізоване у найвищій мірі, і слово письменник прирівнювалося чи не до слова апостол… Тоді всі, хто говорив українською мовою, засадничо сприймалися державниками, тобто люди ці в уявленні суспільства точно зналися на державобудуванні. 

Очевидно, за весь час люди помудрішали, багато що змінилося. Але ставлення до мови має глибоко емоційний характер, який дає точку опору для людей вихованих в українській культурі, для яких мова є збірником усього того, що було з нею пов'язане за століття існування. І вони з оцим от багажем і цими знаменами українства та української культури у нас змагаються із тими людьми для яких мова це просто семантика, просто один зі способів комунікації. Це, умовно, війна вірян проти безбожників. 

– Але чим викликана явна агресія людей на українську мову просто за факт існування/спілкування нею? 

– Це як реакція більшовиків на початку XX століття на церкву і на все, що з нею пов'язане. Ті кажуть, що Бог є, а ті кажуть, що немає. Відповідно, реакція теж була емоційна, оскільки це пов'язано з різними системами цінностей. Мовна релігійність, вона грунтується все ж таки на культурі, хоча і на культурі XX сторіччя, яка поволі відходить і стає просто історичним спадком. А люди сучасного штибу кажуть "та це ви нав'язуєте нам якісь архаїчні тренди".

Можливо, ви знаєте письменника Ніла Геймана. У нього є екранізована серія творів "Американські боги", де власне архаїчні боги воюють з сучасними, технотронними богами, які постали на американській сучасній реальності.

Це cхожа історія. Старі цінності воюють з новими, і ніхто не хоче поступатися місцем, бо воно одне.  В людських душах немає такого плюралізму, як нам би хотілося. 

А от щодо гострої зверхньості… Трапляється, що люди у чомусь відчули себе неповноцінними, чи їх травмували якось, і тут опа, вони знаходить ідею, яка стає для них такою тоталітарною сектою. Особливо вразливі до цього у підлітковому віці, коли відбувається процес самоідентифікації. Оцей наратив імперської російської мови я порівняв би із сектантським, коли маємо стадії вербовка-участь-залучення-поглинання-результат.

Свідомо чи несвідомо думки йдуть у напрямку: "Якщо я прилучуся до цієї секти російської мови чи російської культури, русского міра, блін, це ж така гігантська величина, неспіврозмірна тій, в якій я живу. І це мене дійсно возвеличить. Я ж завжди був/була частиною цього "русского міра", цієї "русской рєчі". І така людина може стати дуже агресивним, активним прибічником такої точки зору.

Це окремі випадки, не загальне правило. Але такі люди несвідомо заражають інших своїм прикладом, стають умовними місіонерами. Щирість завжди підкупає. Емоційна сила переконання справляє враження на інших. 

Та не варто плутати таких людей із пропагандистами, бо для пропаганди треба все ж мати певні знання. 

– А з російською мовою так само? Це теж питання квазірелігійне, питання ідентичності? 

– Я би сказав, що українська мова – більш релігійне питання, а російська – більш політичне. Там теж є емоційно-віруюча складова, але в ній менше потреби, оскільки як зажди буває у всякій державній релігії, державність вихолощує з релігії суть. Чим більше там управління і бюрократії, тим менше власного Бога і віри як такої. Так і тут.

Речники проти української мови уособлюють здебільшого російську державу і російську владу як таку, ніж російську культуру в принципі. 

Зважте, що про культуру говорять окремі люди, коли вони полемізують з цим. Здебільшого українці, які говорять про українську, читали якісь книжки, а люди які їм опонують – говорять про російську політику. Вони читали російських блогерів. І тут принципова різниця. Тому що мова то йде про одне, а сфера аргументації – геть протилежна. 

Тобто це боротьба політики (рос) проти культури (укр) в широкому сенсі слова.

Розумієте, Росія з 90 по 94 рік була демократичною країною, рівно 4 роки. Потім то скінчилося, і очевидно надовго. 

Якби російська культура як така існувала в ідеальних умовах умовної російської демократії, то до цієї полеміки не мала б жодного стосунку з кількох причин. Вона, по-перше, завжди вважала б себе "вселенською". По-друге, скажімо, що нам культурно полемізувати з чеською мовою, з угорською, це ж інші світи. Приводу воювати немає.

Але російська політика узурпувала російську культуру, зробила з неї таке опудало, випатрала її зміст, напхала її імперською маячнею. І цим опудалом вони тролять українців, а українці думають, що то російська культура. А то опудало напхане, і не більше того.

– Чи розхитують новини про такі скандали мовне питання у країні чи навпаки мають позитивний вплив через висвітлення підтримки мови суспільством? 

– Не розхитують і не мають позитивного впливу. У 40-мільйонній країні це відбувається в сегменті дуже невеликому, і повторюся, з часів 90-х впливовість цього сегменту впала в рази. Суспільство все це чує, але не дуже реагує, бо є інші проблеми.

Але ці речі іноді підхоплюють політики. І тут починається інша історія. Раптом, бо це завжди виглядає як "раптом", вихлюпується ця тема на поверхню і там з'являється фігура, про яку раніше ніхто не знав, і всі починають про неї говорити. Тут вже йдеться про технологічні речі, де обидві сторони використовують або рукотворний скандал, або роздмухують суперечність, яка сама виникла для своїх політичних цілей, виборчих технологій. 

Шкоди вони, крім як для системи травлення та рівності сну деяких людей,  не завдають. Все ж у нашій державі культура має залишкове значення, фінансується у залишковому порядку, і виглядає це драматично, це правда. Виборці, для яких тема культури важлива, і молодість або зрілість яких припала на ті часи, коли це було символом віри і сакральним явищем, безумовно на це реагують. І обидві сторони це використовують. 

– Чому все ж таки у таких скандалах ми більше помічаємо жінок?

– По-перше, зайдіть у будь-яку церкву і подивіться на пропорцію жінок і чоловіків. Вам буде абсолютно зрозуміла відповідь з точки зору релігійної.Чому? Тому що віра, тому що емоції, тому що частина ідентичності.

По-друге, спосіб вербальної, культурної самопрезентації жінки завжди яскравіший за чоловічий в силу багатьох біологічних, психологічних, культурних чинників. Це накладається на особливості сучасної комунікації, при якій є запит на таку підвищену атрактивність.

– Чи може за такими випадками і їх висвітленням стояти фінансовий інтерес?

– Можливо. Немає нічого такого у медіапросторі, що не можна було б використати як зброю. Це питання тільки вмілості, часу, наявності ресурсів. Але інформаційні операції завжди супроводжують інші, більш потужні процеси.

Застосуємо систему "думай, як супротивник". Якщо б мені потрібно було досягти якоїсь політичної цілі антиукраїнської, я конструював би так звану серію. Тобто послідовність подій, формально між собою не пов'язаних. Вони будуть розрізнятися по таймінгу, по часу запуску, по механізмах перевірки результатів, але вони всі слідують одному задуму. І в одну з таких серій я би безумовно включив мовне питання. З двох причин. По-перше, це хороший маркер, який виявляє "кадровий резерв" тієї цільової групи, на яку я збираюся впливати. 

Я кажу: "українська мова – це ніщо". Опа, реакція. І йду дивитися, хто в першу чергу кидається в інтернеті казати, що "вона не ніщо!", і починає мені це палко доводити.

Якщо таких немає, я думаю: "гм, щось не те". Тоді я запускаю своїх ботів, які починають захищати українську мову, імітую. І на них вже починають підтягуватися реальні люди.

Це як у бойових діях, коли ви відкриваєте вогонь в принципі наосліп, але вам важливо по спалахах з боку противника зрозуміти, де знаходяться його вогневі точки.

Так само і з людьми, які кидаються на захист мови. Я дивлюся: ага, їх стільки-но, я порівнюю це з минулими роками. Стало менше чи більше? Розумію динаміку. Розташування. І в залежності від цього кажу: дивіться, мені потрібні гроші на ось цю лінію, оцю серію, я буду їх дотискати, бо діє.

Або тут не працює, ми зараз цю тему тут трішки потролимо і далі фінасувати не будемо, закриваємо. Перекидаємо ресурси на іншу ділянку інформаційної операції.

Як самостійний варіант воно вже не працює. Але на виборчих технологіях, на компрометацію політичних чи громадських діячів, на компрометацію окремих людей, на виведення з рівноваги психологічної – дуже навіть. 

Фінансово воно ж недорого. Не треба малювати коміксів і картинок, достатньо кількох слів ключових, і механізм сварки запускається в момент. Для створення міжрегіональних суперечок поле широке.  Але повторюсь, що це не самостійний вид зброї, а додатковий.

– Люди так активно налаштовані проти української мови – це більше продукти радянської та пострадянської системи чи сучасного розхитування ситуації Росією?

– Сучасного. Ми можемо зрозуміти це по кільком ознакам. 

Перша – лексична. Люди з Радянського Союзу такими словами не говорять. Звісно, є люди старшого покоління, яких страшенно дратує все, що відбувається, але здебільшого вони мовчать, їм 60+ і їм вже не до цього. Дратуються, можливо, їх діти або онуки.

Друга – сама складова аргументації. Русскій мір – він же ж не був у контексті ідеологічної зброї СРСР. І навіть на початку 90-х в Росії російський націоналізм був проблемою. У них за часів СРСР не було цієї складової "русскості". Вона з'явилася пізніше.

Третя – спосіб аргументації . Він списаний з путінського підручника, ФСБ-шний. Пропагандистські машини кажуть на різні голоси одне й те саме. А живі люди завжди говорять про важливу для них ідею і інтерпретують її дуже суб'єктивно. А якщо вони всі говорять однаково – це пряма ознака пропаганди.

– Чому так багато українців сприйнятливі до цього русского міра?

– Була колись у сиву давнину така злодійська технологія, яка називалася "палицею по паркану". В чому вона полягала? Іде  сільський злодій по хутору, бере палку, веде по паркану і звук такий "дрррр". Якщо у дворі гавкає собака – він туди не залазить, а якщо немає, то лізе. 

Схожий метод використовується Росією. Вона дратує, проводить цією палицею і у нас вмикається інстинкт на базі рефлексу – ми починаємо реагувати. Але діємо інстинктивно замість того, аби почекати доки цей злодій перелізе через огорожу, і там вже його вкусити нормально.

Плюс треба враховувати аудиторію, яка на це реагує. Людям дуже важливо, щоб їх помітили як важливих, моральних людей. Як таких, які реагують на загрозу і можуть швидко попередити інших. 

Живе людина у якомусь умовному містечку маленькому, і навколо неї не змінюється нічого. А якщо й змінюється – точно не на краще. І вона йде в інтернет, де відбуваються якісь реальні події значущі. Там Байден, там Маск, там мова...Вона в контексті світових подій. І вона може реагувати на ці значущі речі і таким чином підвищувати самооцінку. У цьому психологічна користь соціальних мереж – люди мають можливість відчувати себе важливими хоча б у власних очах. Тому вони реагують. 

– А як щодо публічних образ військових, національної символіки? Чи схожі механізми?

– Це явища різної глибини. Мова архетипічна, вона дійсно є базисною складовою ідентичності. Національну символіку можна віднести до патернів, до "прошивки" психіки на рівні усвідомленого вибору. Армійська тематика включно з символами – найбільш плинний прошарок. Це ситуативне істеричне реагування на рівні переконань, якщо ми говоримо про сварки.